Злиття церкви зі світом
А це, на жаль, трапляється, і причина цього полягає саме в тому, що не проводиться ясної і точної межі між цими сферами, по суті різнорідними. Божественна установа на землі є Церква Христова, і, звичайно, їй по праву має належати ведення духовних стосунків і правил релігійної поведінки людини. Сфера же зовнішніх форм цивільного життя не входить і не має входити в її компетенцію. А тим часом, в історичній дійсності нерідко траплялося і трапляється, що Церква втручається в цивільні стосунки, а цивільна влада в церковне життя. Звідси відбувається плутанина і шкода для суспільства і для його культурного розвитку. Ми можемо це ясно бачити з фактів минулого.
Згадаємо ті домагання римського католицизму на всесвітнє панування, що проходять майже через усю історію Західної Європи. Духовна влада забула свою природу і межі. За зразок дій вона узяла світську владу і поставила себе на одну площину з владою державною, внаслідок чого виникло багаторічне питання про те, яка з цієї двох влад має перевагу. Римські папи намагалися вселити людям переконання, що духовна влада вища. Для підтримки подібного погляду в надрах католицизму виникла своєрідна теорія двох мечів, що отримала своє повне вираження за часів папи Боніфація VІІІ. Папам, згідно цієї теорії, довірено Богом два мечі: духовний і матеріальний, з яких другий папи вручають світським монархам, а монархи зобов’язані оголяти його на вимогу папи і на захист Церкви.
Обставини історичного життя Західної Європи дуже сприяли розвитку таких поглядів. У результаті католицька церква перетворилася на якусь церковну державу з самодержавним монархом в особі папи, з придворними у вигляді кардиналів і цілим штатом чиновників в особі духовенства. Духовенство взагалі було різко виділене і визнане вищим станом, а народ у Церкві зведений до ступеня безмовного стада, на долю якого залишено лише підпорядкування в усьому духовній владі. У Римі сталася підміна християнських понять. Апостольська настанова пасти Церкву звиродніла в прагнення панувати над її членами. Пастирство і священство змішалося з владарюванням. У завдання церкви була включена політика, і церковні постанови стали отримувати силу державного закону. Втім, нині ці домагання католицької церкви значно обмежені, але прагнення до світської влади залишилося тим самим. Що ж проте вийшло від цього бажання Церкви виступити в невластивій їй ролі світського уряду?
Захопивши у свої руки світську владу, католицька церква, природно, придбала і усі риси світської влади і стала діяти світськими, тобто суто примусовими методами. Виникла інквізиція, відблиск багать якої досі ще стоїть над римським католицизмом. Переслідування усіх супротивників церкви прийняло украй жорстокий характер із застосуванням витончених тортур, спалюванням єретиків і т. ін.. Всякого роду вільна людська думка, яка не знаходила схвалення в церковної влади, зазнавала переслідувань. Людям можна було діяти і навіть думати лише в межах, які допускалися цією владою. Вивчення письменників того часу ясно свідчить, що ставало нестерпно жити під гнітом Церкви, яка прагнула поширити свій вплив на усі сфери людського життя. Марно лунали голоси про те, що Священне Писання не учить про примус до виконання заповідей звичайними покараннями, що Бог не хоче примусового сповідання, не хоче, щоб хтось був приведений до сповідання насильством і страхом. Усі ці справедливі вказівки тонули в загальному напрямі тодішньої церковної політики, що торкалася майже усіх сфер життя.
Злиття церкви зі світом доходило до крайніх меж. Оскільки одночасно служити Богу і мамоні не можна, то католицькі єпископи і прелати у своєму захопленні світським життям часто зовсім забували про свої духовні обов’язки. Були єпископи, які впродовж усього життя не заглядали у свою єпархію, отримуючи з неї тільки прибутки і проводячи розгульне життя при дворі якогось короля або великого сюзерена. Єпископи билися на дуелях, були секундантами, під час військових походів особисто водили свої озброєні загони проти ворогів і т. ін.