Про покору цивільній владі
При розгляданні цих негараздів у взаєминах церкви і держави нам стає зрозумілим, чому Господь у Своїй відповіді фарисеям підкреслив відмінність і самостійність цих двох установ, з яких кожна має свою сферу діяльності і не має змішуватися з другою. Як і завжди, навіть незначне ухилення від правил і вказівок, даних Спасителем, призводить до поганих наслідків. Але, проте, таке змішення церкви і держави на практиці існує, і домагання духовної і світської влади нерідко стикаються. Як же має чинити в цих випадках християнин-громадянин і якої лінії поведінки триматися?
Питання про покору цивільній влади вирішується у Священному Писанні цілком ясно, як у словах Господніх, так і в посланнях Його учнів і апостолів.
Так апостол Петро умовляє в Першому своєму посланні: «будьте покірні всякому людському начальству заради Господа: чи цареві‚ як верховній владі, чи правителям‚ як від Hього посланим для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро, – бо така є воля Божа, щоб ми, роблячи добро, закривали вуста неуцтву нерозумних людей… Усіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте» (1Пет. 2:13-15,17).
Ще детальніше і рішучіше говорить про це апостол Павло. «Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися влади? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісти. Для цього ви і податки платите, бо вони, Божі слуги, цим самим постійно зайняті. Отже, віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому данину – данину; кому страх – страх; кому честь – честь» (Рим. 13:1-7).
Апостол Іуда передбачає сумну долю і важке покарання тим, які «зневажають начальство і лихословлять високі власті» (Іуд. 1:8).
Проте усі ці правила вимагають покори світській владі у виконанні громадянських обов’язків і повинностей (податок, данина, честь). Коли ж справа стосується питань совісті і релігійних обов’язків, то тут справа йде трохи інакше. У Діяннях святих Апостолів передається наступний випадок: коли апостоли Петро і Іоанн при вході в храм Єрусалимський зцілили чоловіка, кульгавого від народження, тоді це диво привернуло загальну увагу усіх присутніх у храмі і, користуючись цією обставиною, апостол Петро звернувся до народу з проповіддю про Христа Спасителя. «Коли вони говорили до народу, до них приступили священики й начальники охорони храму і саддукеї, гніваючись на те, що вони навчають народ і проповідують в Ісусі воскресіння з мертвих; і наклали на них руки, і віддали їх під варту до ранку; бо вже був вечір… На другий день зібралися в Єрусалим начальники їхні, і старійшини та книжники… І, покликавши їх, заборонили їм зовсім говорити і вчити про ім’я Ісуса. Але Петро та Іоан сказали їм у відповідь: “Судіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога? Ми не можемо не говорити про те, що бачили й чули”» (Діян.4:1-3,5,18-20).
Проповідь про Христа тривала з колишньою наполегливістю. Апостоли, сповнені Духа Святого, говорили слово Боже з відвагою. Таким чином, апостоли встановили правило – у справах релігії і совісті слухати Бога більше, ніж начальників і старійшин, тобто відмовляти їм у покорі, коли їх вимоги суперечать заповідям Божим.
***
«Богові треба коритися більше, ніж людям» (Діян. 5:29). Так і чинили древні християни: вони беззаперечно і навіть з більшою старанністю і сумлінністю, ніж язичники, виконували свої громадянські обов’язки, але в питаннях релігійної совісті залишалися непохитними і не йшли на жодні поступки.
Усі християнські мученики, незважаючи на жорстоке переслідування їх з боку державної влади, завжди визнавали свій обов’язок коритися цій владі в цивільних справах. Перебуваючи нерідко на службі язичницьких імператорів, вони виконували свій службовий обов’язок із сумлінністю, а до своїх мучителів-царів ставилися з повагою, шануючи в них сан і гідність влади. Але при усій повазі і доброзичливому ставленні до влади імператора, вони відмовлялися виконувати його вимогу вклонятися язичницьким богам. Коли світська влада вторгалася в неналежну їй сферу церковних питань і релігійних правил і коли її вимоги суперечили вимогам релігії, тоді святі мученики і сповідники християнства не лише відмовляли в покорі, але і доходили до різких викриттів.
Коли один з іконоборчих царів Лев ІІІ Ісавріанін прислав святителю Стефану, архієпископові Сурожському, наказ припинити поклоніння святим іконам і Хресту Господньому, святий сповідник відповів:
– Ніколи цього не буде! Не допущу своїх чад духовних відступити від закону Христового і не послухаю царського веління!
Разом з царськими посланцями він негайно вирушив у Константинополь і явився до царя.
– Хто ти? – запитав цар.
– Я – архієпископ Сурожський, Стефан, – відповідав святий.
– Чи бачиш усіх, хто сидить зі мною у великій славі? – продовжував цар. – Усі вони спалили свої ікони… Послухай і ти мене, і буде тобі велика шана.
– Не буде цього, – заперечив святий Стефан, – хоч би ти мене спалив живцем, або розрубав на частини, або придумав інші муки – я готовий усе зазнати за ікони і за хрест Господній!.. Послухай, царю: ми в книгах знайшли пророцтво, що стане в Константинополі цар злочестивий, іконоборець, який палитиме святі ікони. Нехай не допустить Бог цьому бути в твоє царювання! Якщо ж так зробиш, будеш предтечею антихриста…
Лев ударив святителя по обличчю залізною рукавицею і став бити по вустах, по зубах.
– Як смів ти назвати мене предтечею антихриста! – кричав він у гніві і потім повелів схопити святого архієпископа за волосся, за бороду і тягнути по землі в темницю.
Скоро він зажадав його до себе на вторинний допит. Цього разу в руках царя була ікона Спасителя, Божої Матері і Іоанна Предтечі.
– Чому ти назвав мене предтечею антихриста? – запитав він.
– Бо ти коїш справи антихристові, – відповів святий Стефан.
– Я сказав це і знову повторюю…
Лев плюнув на ікону, яку тримав у руках, кинув на підлогу і став топтати.
– Зроби і ти те саме! – закричав він. Святитель не міг утриматися від сліз.
– О, вороже Божий! – вимовив він. – негідний царства! Як у тебе руки не відсохнули!.. Нехай відніме Господь у тебе царство і нехай припинить твоє злочестиве життя!
Цар наказав прив’язати святителя до хвоста коня і в такому вигляді протягнути вулицями міста у в’язницю.
У в’язниці усі ув’язнені благали Бога, «і за молитвою святих незабаром помер злий цар», – підсумовує описувач житія святого Стефана.
Іноді в рішучих випадках протест ревнителів православ’я проти єретиків-царів переходив у відкритий опір. Так засновник єгипетського чернецтва, преподобний Антоній Великий, дає у своїх писаннях таке правило: «Начальники і володарі мають владу тільки над тілом, а не над душею; тому, якщо повелівають скоїти вбивство або щось незаконне, несправедливе, шкідливе для душі, то не треба коритися їм, хоч би вони терзали тіло».