Євангеліст Іоанн в останньому, 21-му розділі свого Євангелія розповідає про те, як Господь тричі запитував Свого учня Симона, якому Він дав нове ім’я, Петро: «Чи любиш ти Мене?» Запитав раз, Петро каже: так, люблю. Потім другий раз запитав, Петро говорить: «Ти знаєш, що я люблю Тебе». І коли запитав третій раз, Петро зрозумів, чому Господь тричі його запитував: незадовго до цього він тричі зрікся Спасителя – зрікся, бо злякався за своє життя, за свою свободу. Воскреслий Христос цим триразовим запитанням відновлював його в апостольській гідності, бо, зрікшись свого Учителя, він перестав бути Його учнем. А ось це триразове запитання в певному розумінні було сповіддю і покаянням. Тому в Євангелії сказано: «Петро засмутився, що втретє спитав його: чи любиш ти Мене?» І ця скорбота його була скорботою покаяння через те, що йому забракло мужності, а якщо забракло мужності – отже, забракло любові.

Часто можна чути, особливо на сповіді: я нічого не можу із собою зробити. Тобто людині бракує мужності, щоб протистояти гріху. У чому тут справа? Тільки в одному: що немає любові до Бога. Любив би Бога – не грішив би. А бракує любові – тому людина відкидається від Бога. Петро зрікся словами, але ми часто і справою зрікаємося, зрікаємося і думками, зрікаємося і нечистими почуттями. Як Господь сказав: «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5:28). Отже, поки подумки, у голові в тебе розпуста, ти вже поза Церквою, поза Богом, поза Христом. Щойно душа відхилилася від Бога, ти вже зрадив.

Чому відбувається зрада? Від браку любові. Бо якщо любиш, то на думку не спаде зрадити. Якщо людина любить свою справу, вона цій справі служить. Якщо людина любить свою сім’ю, вона усе для своєї сім’ї намагається зробити. Якщо чоловік любить дружину, він дружину всіляко опікає. Так і в духовному житті. Тому Господь дав нам одну-єдину заповідь: «Люби Господа Бога». І якщо зуміємо ми Бога полюбити, тоді спасемо свою душу від гріха.

Думки про навколишнє