Перша з усіх заповідей (Мк. 12:28-34)
Серед законників і учителів Ізраїльських з їх нескінченними казуїстичними суперечками існувала величезна різноманітність думок практично з усіх релігійних і моральних питань. Не було майже жодного пункту в цій сфері, що сприймався цілком одностайно і не викликав запеклих спорів і суперечок. Основне питання релігії – що найпотрібніше для спасіння – питання, від рішення якого залежить весь характер практично-морального вчення, вирішувалося неоднаково.
У пристрасних, збуджених суперечках, що виникали з цього приводу, виходили найрізноманітніші течії думки, з яких, ймовірно, найбільше число прибічників мали суто зовні формальні рішення. Точне, неухильне виконання усіх зовні обрядових приписів закону – ось найважливіше в релігійному житті і що забезпечує людині благовоління Боже. Так думала більшість. На ґрунті такого розуміння релігії і виріс той тип фарисея, якого Господь виводить в одній зі Своїх притч і який, ставши в храмі, з почуттям власної гідності і з усвідомленням досягнутої праведності перераховує свої заслуги перед Богом: «Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю» (Лк. 18:12). У цій самозакоханій фарисейській молитві навіть і думки немає про те, що цим не вичерпується ідеал благочестивого, угодного Богові життя і що Господь може зажадати від людини чогось більшого.
Але такий напрям моралі, що залишав людину черствою, сухою, навіть жорстокою, задовольняв далеко не усіх.
До таких незадоволених людей, вочевидь, належав і той книжник, який поставив Господу питання: «Яка заповідь перша з усіх заповідей?»
Це питання в його вустах не було ні пасткою, на які такими винахідливими були фарисеї, ні питанням дозвільної цікавості. Книжник, що заплутався в казуїстичних суперечках, дійсно шукав і бажав авторитетного вирішення важливого питання.
І Господь відповідає серйозно і прямо: «Перша з усіх заповідей: слухай, Ізраїлю! Господь Бог наш є Господь єдиний. І полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю, – ось перша заповідь! І друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Більшої за ці заповіді немає».
Обидві ці заповіді узяті з книг Старого Завіту (Втор. 6:4-5 і Левит 19:18), але для багатьох законників і книжників вони залишалися малопомітними і губилися в масі дрібних обрядових приписів. Господь ставить їх в основу релігії і релігійного життя, висуваючи, як і завжди, на перший план почуття, внутрішнє життя серця, а не поведінку людини, не її зовнішні справи, які виростають з цього почуття, як стебло з кореня. Отже, любов до Бога і любов до ближнього – ось подвійна основа релігії.
Іноді багато і завжди безплідно сперечаються про те, яка з цих заповідей важливіша і потрібніша для людини? Є багато людей, які не лише поставлять любов до людини вище за любов до Бога, але і чітко заявлять, що друга не потрібна: достатньо любити людину. Насправді суперечка ця в рамках вчення про спасіння людини не має сенсу, як не мала б сенсу суперечка, що потрібніше для життя: вода чи хліб? У християнському житті, як учить Господь, необхідно і те і друге; любов до Бога і любов до людини. Одне з другим тісно пов’язане, і одне без другого існувати не може.
Той, хто любить Бога, любить і людину як образ Божий, і для нього любов до людини є лише один з проявів любові до Бога, чому Спаситель і називає ці заповіді подібними. З іншого боку, як каже апостол Іоанн, «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1Ін. 4:20).
Проте Господь називає заповідь про любов до Бога першою, а в Євангелії від Матфея навіть найбільшою (Мф. 22:38). Це через те, що любов до Бога служить фундаментом усього духовного життя людини, або, точніше, тим теплом і світлом, променями якого мають бути зігріті усі справи людини, щоб «вони чинилися в Бозі», за заповіддю Спасителя (Ін. 3:21). Любов’ю до Бога вимірюється уся висота і дієвість християнського життя, і в ній, головним чином, і полягає суть цього життя.
Чому так?
По-перше, тільки через любов до Бога досягається основна мета всесвіту – кінцеве єднання усіх, хто живе, «щоб Бог був у всьому все» (1Кор. 15:28). Любов до Бога – сила доцентрова, і загальне єднання можливе лише в тому випадку, коли є єдиний центр, до якого усі тягнуться. Таким центром може бути тільки Бог. Любов тільки до людини, без любові до Бога, часто не сполучає, а, навпаки, роз’єднує людей, бо вона ніколи не буває рівносильною стосовно всіх, і навіть часто любов до одних викликає жорстоку ненависть до других. Жаліючи пригноблюваних, ми зазвичай ненавидимо тих, хто пригноблює.
Крім того, любов до людей не може служити зв’язком загального єднання, бо вона ніколи не буває усеосяжною, не охоплює усього людства і в кращому випадку обмежується межами свого суспільства, класу чи нації. Ми говоримо, звісно, про практичну, діяльну любов. У сентиментальному налаштуванні, у мрії, звісно, можливі і настрої усеосяжної любові.
Далі, «від любові до Бога може виникати щира любов до брата», – каже преподобний Макарій Єгипетський. Людина, яка щиро любить Бога, не може бути байдужою до Його творінь, що відбили в собі Його всемогутність і добрість, і особливо до Його образу і подоби, сяючої в душі кожної людини. Без любові до Бога навряд чи взагалі можлива любов до людини, принаймні, істинна, християнська, самовіддана любов неможлива.
Життя природи в її природному стані завжди є боротьба – боротьба усіх проти усіх, де переможцями виявляються організми сильніші і більш пристосовані до життя. Оскільки людина, її існування підпадає під дію природних законів, то вона виявляється також втягнутою в цю боротьбу, тому в її душі неминуче виховується інстинкт боротьби, що завжди має характер певної ворожості до конкурентів на життєвій арені. Один з нових письменників порівнює життя з переповненим трамваєм, де усі ми – пасажири, що зустрічають бурчанням і недоброзичливістю кожного нового подорожнього, який бажає зайняти місце в нашому вагоні. Такий тон звичайних стосунків між людьми.
Там же, де немає ясно вираженої ворожості, ви, зазвичай знайдете байдужість, але знову-таки не любов. Ось це байдуже і вороже-боязке ставлення до ближнього, таке звичайне в невіруючому суспільстві, майже немає можливості здолати в собі без віри в Бога і без любові до Нього. Природний інстинкт боротьби залишається тоді єдиним володарем душевних настроїв, абсолютно унеможливлюючи в них розвитку любові і самовідданих поривів служіння ближньому.