Стосунки з Богом
Якщо без любові до Бога важко перемогти навіть перші перешкоди на шляху розвитку любові до людини, важко зробити навіть перші, боязкі кроки, то годі і говорити, що вищі східці любові, де потрібне забуття власних інтересів і принесення їх у жертву заради інших, абсолютно неможливі, бо тоді в людини немає ні засобів, ні підстав для боротьби з вимогами особистого егоїзму, що не бажає відмовитися від своїх домагань в ім’я користі ближнього.
Нарешті, вища досконалість життя, святість, недосяжна, коли єдиним керівним мотивом життя є любов до людини. Ця любов розвиває лише ті чесноти, які мають місце в стосунках людини до людини, наприклад, милосердя, співчуття, послужливість і т. ін. Але вона часто абсолютно не вимагає боротьби з внутрішніми пристрастями, якщо вони нешкідливі для інших, і, таким чином, значна частина душевного життя залишається без контролю і дії свідомої моральної волі; величезним полем боротьби поступається без бою поганим інстинктам і впливу ворожих сил.
Любов до Бога, навпаки, вимагає боротьби з кожним недоліком характеру, з кожною спокусою, з кожною пристрастю, з кожною слабкістю, бо кожна поступка тут є зрада Богові. В ім’я любові до Бога вимагається повна досконалість: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий». Потрібне постійне чищення усього механізму душевного життя. У процесі досягнення моральної досконалості заповідь про любов до Бога є, таким чином, принципом усеосяжним, чого не можна сказати про любов до людини.
Якщо заповідь про любов до Бога є перша і найбільша заповідь у християнському законі, то найкраще вже на самому початку духовного життя мати завжди перед очима цю любов як головну мету моральних досягнень і йти до неї прямо і безпосередньо. Звісно, можна прийти до Бога і через служіння людям, але це шлях окружний, довший. У духовному житті природнішим є такий порядок, коли любов до людини буває наслідком любові до Бога, але не навпаки.
Після усього сказаного, здається, зрозуміло, наскільки важливо для кожного християнина перевірити свої стосунки з Богом і як необхідно усіма силами прагнути до того, щоб ці стосунки були стосунками любові.
Які наші стосунки з Богом?
Для багатьох з нас не існує жодних стосунків. У душі повна байдужість: ми не думаємо про Бога, не відчуваємо Його добрості і всемогутності, живемо поза Богом; не в Нього шукаємо натхнення і допомоги, не до Нього йдуть наші молитви. Головне – немає особистого: ми не уявляємо Його реально перед собою так, щоб бачити Його не бачачи, чути не чуючи, відчувати у власному житті Його вплив і діяльність. Навіть не заперечуючи Бога, часто почуваємо себе так, як ніби знаходимося поза полем Його уваги, неначе ні Йому до нас, ні нам до Нього немає жодного діла. Ми знаємо, що Він є, але ми з Ним незнайомі.
Інші обмежують свої стосунки з Богом формальним виконанням обрядових релігійних приписів, подібно до того фарисея в притчі, який постив і давав «десятину з м’яти, кропу і кмину, а облишив те, що є найважливіше в законі: суд, милість і віру» (див. Мф. 23:23). Таких людей надзвичайно багато серед так званих віруючих, і їм необхідно нагадати слова Спасителя: «Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведности книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного» (Мф. 5:20).
Існує, нарешті, досить численний гурт людей, ставлення яких до Бога можна визначити досить грубим словом – «випрошування». Ці люди згадують про Бога тільки в хвилини нужди і лих, і приходять до Нього з єдиною метою щось випросити і щось отримати. У багатьох сільських парафіях помічається тепер таке явище: йде усе благополучно, у житті немає жодних ускладнень – і церкви порожні; навіть у свята майже немає нікого, окрім десятка богомільних бабусь. Повторюється те явище, на яке колись гнівався автор Второзаконня: «Розповнішав Ізраїль, і став упертим; розповнішав, потовстішав і розжирів; і залишив він Бога, Який створив його, і знехтував твердиню спасіння свого» (Втор. 32:15). Але настає посуха – сохнуть ниви, спалені сонячною спекою, на небі немає ні хмаринки, що обіцяє дощ, – і призначаються спеціальні молебні для послання дощу. Але навіть і тут торгуються з Небом лукаві раби, призначаючи на молебні чергових молільників, неначе відбуваючи важку, але необхідну повинність і намагаючись отримати прохане як можна дешевше, з найменшою витратою сил. І скільки докорів і суперечок буває при призначенні «чергових»!. Ні в кого немає бажання відбувати нудну повинність, і кожен намагається звалити її зі своїх плечей… Шум, роздратування, лайка – один гріх!
Навіть до людини можна ставитися краще. На багатьох людей нам часто хочеться тільки дивитися, захоплюватися ними, нічого від них не чекаючи особисто для себе і нічого не вимагаючи. А в Бога ми тільки жебрачимо і часто замість хліба насущного просимо масу непотрібних дрібниць.
А тим часом, заповідь Господня ясна: «І полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю».
Що це означає і яким має бути наше ставлення до Бога?
Серце людини має цілком належати Богові. «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене, – каже Господь, – і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10:37).
Цією сильною, безроздільною любов’ю і любили Бога Його вірні слуги і подвижники, ретельно оберігаючи цю цілісність почуття від всяких сторонніх впливів.
Любити Бога усію душею – означає любити усіма силами і здібностями душі, не одним тільки розумом без участі серця і волі.
Існує немало людей, які люблять роздумувати про Бога, багато говорять про Нього, вивчають Священне Писання, але в серці яких немає нічого, окрім холодної цікавості. Книжники новозавітних часів були прекрасними знавцями біблійного тексту, усе життя проводили над його тлумаченням і знали Біблію так, що могли безпомилково сказати, скільки разів повторюється в ній кожна буква, і проте це було холодне почуття, а не справжня любов. Звертаючись до них, Господь прямо каже: «Знаю вас: ви не маєте в собі любови до Бога» (Ін. 5:42).