Цей уривок Євангелія містить у собі три уривка, три теми, які мало пов’язані між собою.

1. Вірші 35-37 містять у собі думку, засновану на 109-му псалмі Давидовому, що Христос-Месія є Бог.
2. Вірші 38-40 містять у собі застереження проти духовних Ізраїльських вождів, книжників і фарисеїв, і вказівку на їх найголовніші вади.
3. У віршах 41-44 розповідається епізод про бідну вдову, що поклала в храмову скарбницю дві лепти.

Незважаючи на зовнішню незв’язаність оповідання, між цими трьома уривками є безперечний внутрішній зв’язок.

Визначивши на підставі старозавітних заповідей суть релігійного життя і головний обов’язок людини – любов до Бога, Господь переводить далі думку слухачів на те, що і Месія, обіцяний пророками, є також Бог, і тому безмежна любов до Нього і відданість з боку людини складає її неодмінний обов’язок. Книжники, кажучи про Месію, найчастіше мали на увазі Його людське походження і згадували про Нього, головним чином, як про нащадка Давидового. Це лестило їх гордості і самолюбності, бо і в собі вони бачили родичів по плоті Великому Месії, але, з іншого боку, це послабляло релігійне почуття благоговіння до Нього як до Бога, переводячи Його у сферу звичайних людських відносин спорідненої любові. Між тим, навіть для Давида, прабатька Христового, Месія був передусім Господом і Богом, перед Яким цар і псаломщик схилявся з почуттям релігійного благоговіння.

Про це і нагадує Господь Своїм слухачам, застерігаючи їх від помилки книжників. Невисловлена, передбачувана відповідь на питання Спасителя має бути такою: так, Христос-Месія – Син і нащадок Давидів за людською природою, але Він – Бог за Своєю сутністю. Господь тут, можливо, уперше дає Своїм учням і народу натяк, хоча і не прямий, на те, що Він – не проста людина, але Боголюдина. Навряд чи, втім, хтось з народу зрозумів Його в повній мірі, і можливо, що тільки небагато з Його учнів лише смутно проникають у цю таємницю.

Якщо Христос є Бог, то передусім мали це зрозуміти ті, хто вважав себе керівниками народу і стояли на варті його духовного життя, тобто книжники і священики. Вони першими мали дізнатися в Господі Ісусі Спасителя і Месію і поставитися до Нього з тією любов’ю, яка личить Богові.

Але вони не хотіли і не могли цього зробити, і головна причина полягала в тому, що в їхніх серцях не було щирого прагнення і любові до Бога. Вони любили тільки себе, любили шану, славу, повагу натовпу, любили матеріальні вигоди життя, і усе їх служіння Богові було лицемірним, розрахованим лише на те, щоб їх цінували і шанували люди. З таким серцем наблизитися до Бога, вгадати божественність Спасителя і полюбити Його як Бога вони не могли. Тому важке засудження було для них неминучим.

Набагато ближче стояли до Бога люди прості, бідні, але які любили Його усім серцем. Бідна вдова, що віддала в храм свій останній кодрант, була нескінченно вища за цих чванливих, лицемірних, гордих, самовпевнених книжників, і саме її ставить Господь Своїм учням у приклад, бо з кодрантом вона віддала і серце своє. Такий внутрішній зв’язок тем цих євангельських уривків.

Усі вони об’єднуються однією основною думкою – про необхідність щирого, сердечного служіння Христу.

Головну перешкоду для такого служіння складають ті вади, які Господь відмічає в книжників, від яких Він застерігає слухачів і які можна назвати головними вадами серця, за наявності яких християнське життя неможливе, бо вони зводять до нуля і засуджують на безплідність усі спроби і зусилля благочестивої волі.

Вади ці в словах Спасителя визначаються так: «Стережіться книжників, які люблять ходити в довгому одязі (що вказує на марнославство) і приймати вітання на народних зібраннях (славолюбство), сидіти спереду в синагогах і возлежати на перших місцях на бенкетах (честолюбство), – ції, котрі поїдають доми вдів (користолюбство) і лицемірно довго моляться (лицемірство), приймуть найтяжче осудження» (Мк. 12:38-40). Отже, марнославство, славолюбство, честолюбство, користолюбство і лицемірство – от головні вади, що перешкоджають християнському служінню Богові.

Неважко бачити, що усі ці вади по суті не що інше, як служіння людини самій собі, своєму «я», і в цьому уся біда. Не можна служити відразу двом панам, і той, хто разом з Богом поставить кумир свого «я» в серці своєму, той неминуче відійде від Бога. Ми вже бачили раніше і знаємо, що має бути єдиний центр життя і діяльності людини – Бог. Вказані вади являють підміну цього центру іншим, цим і пояснюється, чому вони роблять християнське життя безплідним.

Перші три вади – марнославство, славолюбство і честолюбство – суть вади одного роду, де головним мотивом є любов до людської слави. Людина найбільше піклується про те, що думають про неї люди, як до неї ставляться, піклується про їхню думку, повагу, прихильність до неї. Для неї важливіше здаватися, ніж бути справжньою, і думка натовпу дорожча за вирок Божий.

Такими були фарисеї, які «полюбили більше людську славу, ніж славу Божу» (Ін. 12:43). Це найбільше заважало їм визнати Месію в Ісусі Христі. «Як ви можете вірувати, – докоряє їх Спаситель, – коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?» (Ін. 5:44). Усі справи свої вони робили з тим розрахунком, щоб їх прославляли люди. Але, досягаючи цього, «вони вже мають нагороду свою» (Мф. 6:2). Нагороди від Бога чекати вони вже не могли. Як каже преподобний Ніл Синайський, «пихатий християнин – безкоштовний працівник: труди несе, а нагороди не отримує». Це цілком природно: якщо людина служить не Богу, а сама собі і людській славі, то, вочевидь, її служіння не може бути заслугою перед Богом. Більше того: воно є безперечним гріхом перед Обличчям Божим як пряме порушення другої заповіді.

Дух марнославства є «дух мінливий, непомітний» і тому дуже небезпечний.

«Всяка людина, яка любить себе виявляти, пихата, – каже преподобний Іоанн Ліствичник. –  Піст пихатого залишається без нагороди, і молитва його безплідна, бо він і те і друге робить для похвали людської».

«Пихата людина є ідолопоклонник… Він гадає, що шанує Бога; але насправді догоджає не Богові, а людям».

Істинний же християнин має передусім догоджати Богу. Його суд і Його заповіді треба мати завжди на увазі, не піклуючись про те, що скаже про нього світ, але кожного разу ставлячи собі єдине питання: а чи угодне це в очах Божих?

Друга, не менш небезпечна вада, яка відволікає людину від Бога, є користолюбство. Апостол Павло каже навіть, що «корінь усього лихого є сріблолюбство, віддавшись якому, деякі ухилилися від віри і самі себе віддали багатьом скорботам» (1Тим. 6:10).

Пристрасть ця, що дійшла до скупості, ненаситна: скільки б людина не придбала, їй усе здається мало, і турбота про земне, про матеріальне, про наживу постійно відволікає її думку від неба і від Бога. Мамона, можливо, найнижчий і найгрубіший кумир, перед яким схиляються люди: він стоїть постійною стіною між людиною і Богом, не допускає справ милосердя і любові до ближнього, витравлює з душі усі вищі, благородніші почуття, роблячи ту грубою і нелюдяною.

Про цього кумира Господь прямо каже: «Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6:24). І страшна правда цих слів виправдалася на одному з близьких учнів Його, Іуді, що зрадив свого Учителя за тридцять срібняків.

Третя вада, яку Господь відмічає в книжниках, це – лицемірство. Лицемірство рідко зустрічається в чистому вигляді. Лицемірити тільки для того, щоб бути лицеміром, не має сенсу. Зазвичай лицемірство є лише маскою, щоб прикрити якусь внутрішню ваду, з якою воно найчастіше і зв’язується. У книжників і фарисеїв воно прикривало їх марнославство і користолюбство. Старанно і довго молячись напоказ людям, вони, звісно, думали не про те, щоб догодити Богу, а про те, щоб люди вважали їх праведними і благочестивими. Таким чином, ця маска зовнішньої набожності надівалася з певною метою обдурити інших. «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, – викриває їх Спаситель, – що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня» (Мф. 23:27-28).

<< Стосунки з Богом (продовження)

Бесіди на Євангеліє від Марка