Загибель Єрусалиму
Подивимося, як виконалися ці пророцтва, передусім, на найближчій долі Єрусалиму і Єрусалимського храму.
Храм був цілком закінчений у 64 році від Різдва Христового, і богослужіння в ньому стало ще пишнішим внаслідок даного Іродом Агриппою дозволу левитам і співакам носити білий одяг. Але це була нетривала урочистість. 10 серпня 70 року, тобто не більше ніж через шість років, храм з усім своїм блиском, що робив його в очах рабинів «радістю усієї землі», був зруйнований до основи. Він був перетворений на попіл полум’ям, яке іноді майже згасало від потоків крові його убитих захисників.
Ще задовго до руйнування храму ціла низка незвичайних явищ провіщали грізну катастрофу. Комета, на кшталт вогненного меча, впродовж року висіла над Єрусалимом. У свято Пасхи несподівано якесь надприродне світло наповнило храм у північний час. Важкі двері храму, які зазвичай відчиняли двадцять чоловік, раптом відкрилися самі собою, і чутні були гучні таємничі голоси: «Підемо звідси!» Впродовж декількох років містом лунав голос такого собі Ісуса, сина Ананії, який, незважаючи на усі побої, які він отримував від юдеїв і римлян, постійно кричав: «Горе, горе Єрусалиму!» Уперше цей крик пролунав у храмі. Напівбожевільний єврей раз у раз вигукував: «Голос від сходу! Голос від заходу! Голос від чотирьох вітрів! Голос проти Єрусалиму і храму! Голос проти жениха і нареченої! Голос проти усього народу!» Після цього він не говорив більше ні з ким, а тільки постійно повторював глухим замогильним голосом: «Горе, горе Єрусалиму!» – і це тривало до самої облоги, коли вигукнувши: «Горе, горе і мені!» – він впав, убитий каменем, пущеним з римської баллісти.
У 66 році почалася Юдейська війна. Доведені до відчаю утисками і несправедливостями римських прокураторів, юдеї розпочали повстання проти римського пригноблення. Найфанатичніша партія юдейських націоналістів, так звані зилоти, захопили фортецю Масаду, винищили римський гарнізон і перші подали сигнал до відкритого заколоту. До них приєднався Манаїм, син Іуди Галилейського, який обложив Іродів палац, що був у той час Преторією прокуратора, і убив первосвященика і його брата, які сховалися там. Повстання швидко розгоралося, оскільки префект Цестій, що командував римськими військами, виявився поганим полководцем і діяв вкрай нерішуче, з надзвичайною повільністю. Внаслідок цього він зазнавав поразку за поразкою і нарешті його похід проти юдеїв закінчився повним розгромом. Тоді римський імператор Нерон, стривожений цими подіями, для придушення небезпечного повстання відправив одного з найкращих своїх полководців – Веспасіана. Справи пішли іншим руслом. Каральна експедиція Веспасіана почалася утихомиренням Галилеї. Захист Галилеї, облога Іотапати, Тарихеї, Гамали та інших міст, жахливі битви і побоїща, що зробили Генісаретське озеро багровим від крові і наповнили вулиці міст цілими потоками крові, – усе це картинно описано юдейським істориком Йосифом Флавієм, який особисто брав участь в усіх цих подіях.
Підкоривши Галилею і Пірею, Веспасіан повів наступ на Іудею, і в перших же битвах багато тисяч повстанців було вбито. Йордан і Мертве море були переповнені трупами убитих. У 69 році Веспасіан був обраний імператором і негайно вирушив у Рим, залишивши в Палестині свого хороброго сина Тита для довершення завоювання Іудеї.
Між тим в Єрусалимі відбувалися страшні безлади. Нещасливе місто роздиралося боротьбою між партіями зилотів, ідумеїв, сикаріїв і всіляких запеклих фанатиків. Народ постійно бачив перед собою сцени неймовірного жаху і богозневаги. Трупи валялися непохованими на вулицях. Сам храм постійно осквернявся побоїщами і кровопролиттям. Первосвященик Ананія був убитий, і усі закони Божі і людські порушувалися. Три головні партії жорстоко боролися між собою за володіння містом. По-перше, в Єрусалим встиг проникнути такий собі Іоанн Гісхальський, що уславився як безстрашний вождь при захисті Галилеї і створив свою фанатичну партію. Його суперником виступив партизанський воєначальник Сімон-бар-Гіора, а незабаром потім з’явився і третій претендент, Елеазар, що відокремився від Іоанна і укріпився у внутрішньому храмі.
Під час цих міжусобиць багато вулиць міста було спалено і великі запаси провізії спеціально або ненавмисно знищені. А тим часом місто було переповнене богомольцями з нагоди свята Пасхи, коли в 70 році Тит розпочав облогу Єрусалиму. Тільки невелика купка християн, попереджена Спасителем, бачачи ознаки катастрофи, що насувається, встигла втекти в містечко Пелу, розташоване в горах східної пустелі, де і пробула увесь час облоги.
Важко описати усі жахи облоги, усе, що коїлося в нещасному місті, над яким неначе повисло Боже прокляття.
Незважаючи на міжусобні розбрати, юдеї хоробро відбивали всі напади римлян. Але доля міста вже була вирішена наперед. Коли Тит захопив зовнішню стіну, юдеї, налякані величезними катапультами, балістами і рухомими вежами римлян, відійшли за внутрішню стіну, але скоро була узята і вона, і римляни обложили вежу Антонія.