В одному радянському кінофільмі був такий епізод: хліб гине від посухи, дощу все немає. І от головний позитивний герой, комуніст, опускається в безсиллі посеред пересохлого поля на коліна і молиться: “Боже, якщо ти все-таки є, пішли нам дощ!” Молиться він хвилину або навіть цілих дві – і бачить, як темніє край неба. Але це виявився зовсім не дощ, а найстрашніше – пилова буря. Так невідомо хто нібито довів тому комуністові, що Бога все-таки немає. Хто б це міг бути, до речі?

Напевно, кожен, хто все-таки вірить в існування Бога, був хоч би одного разу в положенні цієї людини. У критичний момент раптом приходить ця страшна думка: а якщо нікого насправді немає, усі ці молитви звернені в нікуди, усі ці богослужіння і пости – марна трата часу і сил? Якщо у свою останню годину кора нашого головного мозку повільно гинутиме від браку кисню, і усі ці тунелі і істоти, що світяться, – усього лише прощальні галюцинації, усі ці померлі рідні – просто спогади дитячих років?

І немає тут жодних переконливих доказів, віра, вона на те і віра, що приймається сама по собі, не витікає з аргументів. Якщо прийняти, що існує тільки матеріальний світ, усе можна буде пояснити раціоналістично, а якщо щось  поясненню не піддасться, так це просто наука доки не усі таємниці розкрила. От, блискавку колись вважали роботою “бога-громовержця Зевса”, а тепер ми знаємо, що це електричний розряд, і навіть захищатися від нього вміємо.

І адже при такому підході людина може навіть дуже співчутливо ставитися до християнства. Один чудовий чоловік, вчений-історик набагато старший за мене, говорив мені незадовго до своєї смерті, що вважає моральне вчення Ісуса найвищим серед усіх інших, але при цьому бачить в Ісусі просто людину, і після смерті нічого для себе не чекає. Він сам наслідував євангельські норми, як мало хто з християн наважується їх наслідувати, але все-таки жив і помер без віри. І таких людей не так вже і мало.

Є фраза, яку нерідко згадують люди, які серйозно сумніваються у своїй вірі: “Я залишуся християнином, навіть якщо Христос не приходив на землю”.

Чому ж люди повторюють: “я залишуся християнином?” Чи тому, що вірні раз і назавжди цій присязі? Але якщо немає Того, Кому ти присягав, то і присяга позбавлена сенсу. Чи тому, що не бачать ніякого вищого морального вчення? Але ж наслідувати його, як ми бачили на прикладі того історика, можна і без особистої віри в Христа.

Насправді, є в цій фразі і набагато глибший сенс. Просто ми віримо в майбутній світ, який в усьому кращий за наше сьогодення. І тому ми за цей кращий світ, що чекає на нас у майбутньому. Але і це ще не сама суть, адже якби це було так – християнство не відрізнялося б від дитячої казки.

Давайте спробуємо зрозуміти, чому ж можна “залишатися християнами”, не розлучаючись з грубою реальністю цього світу. А для цього замислимося, що ж мучить людину, що примушує її падати на коліна посеред пересохлого поля і волати: “Та є Ти чи ні, врешті-решт?!” Лихо, трагічні події? Навряд чи, вони часто, навпаки, навертають людину до віри. Швидше, відсутність сенсу. Людина живе, можливо, зовні цілком благополучно, але вона перестає розуміти, навіщо їй це все.

Кращий час життя, дитинство, вже позаду, і все ясніше бачиш, що з кожним роком все більше немочі і хвороби, що в житті не вийшло багато що з того, про що раніше мріяв. Люди навколо не ідеальні, конфліктам і негараздам немає краю. Чи не краще жити, не замислюючись, зривати квіти задоволення, поки залишається можливість, і ні в чому себе не обмежувати? І до чого всі ці обряди, правила – адже саме життя проходить стороною!

Так, можна придбати багатство, відчути задоволення. Можна. Чи надають вони життю сенс? Якби надавали, то в найбагатших і найблагополучніших країнах був би найнижчий рівень самогубств, але це зовсім не так, швидше навіть навпаки. Головне, що в цій гонці за задоволеннями і досягненнями все одно вдається отримати лише малу дещицю, все одно хтось обганяє тебе. А якщо навіть і ти всіх обженеш. От Майкл Джексон – за життя досяг усього, про що тільки мріяв. Чи був він щасливий?

Святитель Іоанн Златоуст казав, вирушаючи в несправедливе вигнання: “Якщо виженуть мене, я уподібнюся Іллі; якщо кинуть у бруд, – Ієремії; якщо в море – пророкові Іоні; якщо в рів, – Даниїлу; якщо поб’ють камінням, – Стефану; якщо обезголовлять, – Іоанну Предтечі; якщо битимуть палицями, – Павлу; якщо розпиляють пилкою, – Ісаї; і о, якби пилкою дерев’яною, щоб мені насолодитися любов’ю до хреста!” Виявляється, йому просто неможливо було завдати шкоди.

Віра надає життю головний сенс тут і зараз. Наприклад, я можу говорити зі своєю померлою мамою. Ми з нею можемо простити один одного і самих себе, можемо сподіватися на прощення і зустріч у вічності – і це тільки завдяки вірі. Навіть якщо б після труни не було взагалі нічого – віра дає мені неймовірно багато тут і зараз. Я можу приймати все що відбувається зі мною не як гру випадку, яка, до того ж, рідко складається цілком на мою користь, але як дію люблячої і розумної Руки. Нехай я не завжди розумію Її задум, але я впевнений, що Вона веде мене до вищого блага, незважаючи на всі труднощі і перешкоди. Я можу відчути себе дитиною поряд з люблячим Отцем.

Так що ж, усі сумніви – порожнє? Зовсім ні. По-перше, людині властиво сумніватися навіть у головному, щоб знаходити цьому головному нові і нові підтвердження, тому і закохані постійно говорять один одному про своє кохання. А крім того, сумніви у вірі допомагають нам зрозуміти і прийняти наше власне місце в Церкві. Чи дійсно ми хочемо робити те, що робимо, або просто втілюємо в життя прочитане в книжці чи почуте в розмові: “Роби так, і усе буде добре”?

А воно не обов’язково буває добре, і навіть сенс нам буває далеко не відразу зрозумілий (читайте книгу Іова!). І вже абсолютно точно ні “хорошим”, ні “осмисленим” не стає наше життя від якогось набору зовнішніх дій, якими б чудовими не були ці дії самі із себе. І якщо людина молиться, постить, причащається, а до неї приходять сумніви, то це привід замислитися: а навіщо я все це роблю, чого чекаю, у що вкладаю свої зусилля, що сподіваюся отримати? Чи своїм життям живу в Церкві, або запозиченим? Без відповіді на ці питання чекати, по суті, нічого, адже неможливо досягти результату, якого ти собі навіть віддалено не уявляєш. Можна викопати яму, навалити купу цегли, залити їх морем цементу, витратити на все це силу-силенну грошей і останні сили – але все даремно, результат навіть віддалено не нагадуватиме будинок, в якому можна жити, бо із самого початку не було ясної мети. З вірою, звичайно, все складніше: план спорудження нашого будинку уточнюється і міняється прямо по ходу будівництва.

Тому і сумніви у нас були, є і будуть, поки ми зберігаємо здатність критично мислити, і не варто їх боятися. Вони, насправді, допомагають нам дорослішати у вірі, знаходити в ній те, що значуще і треба саме для нас. А дорослішати – це так непросто.

Так, буває, що людина, яка пережила кризу віри, частково чи навіть зовсім відходить від зовнішньої релігійності. Але це зовсім не означає, що вона втрачена для Бога. В її душі живе зерно віри, і воно здатне принести свій плід, тільки нам доки не відомо, коли і який.

Автор: Андрій Десницький

Христос і наше спасіння