Дві клятви
У сьогоднішньому світі люди не присягаються нічим. І навіть чесного слова один одному не дають. Тільки контракт, тільки договір, скріплений підписами, печаткою і завірений у нотаріуса. Ну, або на крайній випадок – хоч би розписка. Обіцянка, вимовлена усно, давно вже перестала мати якусь вагу.
Зовсім не так було в Євангельські часи, коли слово чи клятва були не просто гарантією виконання договору, але також могли стати і предметом шахрайської спекуляції.
Є в Євангелії два місця, які говорять приблизно про одне й те саме, і тому однаковою мірою незрозумілі для багатьох сучасних читачів. Одне – про клятву золотом храму (Мф. 23:16-22), друге – теж про клятву віддати на храм кошти, яких потребують батьки того, хто віддає – «корван» (Мк. 7:9-13).
В обох випадках Ісус гнівно викриває фарисеїв за ці клятви, з чого легко зробити висновок про їх недоречність. Але чому в ту пору людям спадали на думку такі дивні ідеї – присягнутися золотом храму, або сказати своїм батькам слово «корван», прирікаючи їх на убогість – сьогодні зрозуміти важко. А тим часом, обидві клятви були частиною буденних грошових стосунків у тодішньому Ізраїлі, і ні в кого з жителів не викликали протесту.
От що пише про це блаженний Феофілакт Болгарський:
«…за вченням фарисеїв, хто присягнувся золотими сосудами, тельцем або вівцею, принесеними в жертву, а потім порушив клятву, той зобов’язаний сплатити вартість того, чим присягався. А дару вони віддавали перевагу над жертовником через вигоду, яку отримують від жертв. Але хто, присягнувшись храмом, порушував клятву, той вже не міг створити нічого, рівного храму, і тому звільнявся від клятви. Так через користолюбство фарисеїв клятва храмом вважалася нікчемною».
З «корваном» справа йшла так само непривабливо. Слово це буквально означає, дар Богові, жертва. Ще так називали само сховище в Храмі, куди складалися пожертвування. Усе, що оголошувалося таким даром, вилучалося із звичайного вживання як належне Богові. І якщо людина оголошувала, що частина її грошей або маєтку – корван, їх вже не можна було витратити жодним іншим способом.
Здавалося б, хороша ідея – пообіцяв Богові дати щось у жертву, і чесно дотримався обіцянки. Чоловік сказав – чоловік зробив. Але не все було так просто. Наприклад, юдейські кредитори користувалися цим звичаєм для вибивання боргів. Якщо боржник не хотів або не міг вчасно повернути узяті гроші, кредитори оголошували його борг – корваном, який вони обіцяли принести Богові після повернення.
І тоді боржникові, хочеш – не хочеш, доводилося позичати, і повертати гроші, які раптом відразу стали священними. Виявитися святотатцем у древньому Ізраїлі було просто небезпечним для життя.
Але що ж робили після цього кредитори? Замість того, щоб віднести отримані гроші в храмову скарбницю, вони спокійно йшли до законників, які мали право публічно скасувати цю обітницю. Там вони без всяких докорів сумління розкаювалися у своїй обіцянці і залишали отримані гроші собі, не забувши сплатити за тарифом за процедуру скасування корвану.
І вже зовсім огидною виглядала така лукава обітниця, коли дорослі діти з її допомогою позбавляли харчування своїх батьків.
Тут можна було б і закінчити цю коротку розповідь якимсь повчальним висновком про безсовісність фарисеїв, що придумали такий хитрий «офшор». Але, напевно, правильніше буде сказати от що.
У стародавньому світі слово мало дуже високу ціну. А законники і фарисеї перетворили його на засіб збагачення і релігійного шахрайства.
У сучасному світі слово цінується дуже мало, якщо взагалі чогось вартує. А дорослі діти можуть кинути своїх батьків напризволяще без всяких обітниць.
Тодішнім релігійним лідерам Ісус сказав: “Горе вам, вожді сліпі… що відкидаєте заповідь Божу, щоб дотримуватися свого передання“.
Що сказав би Він сьогодні, побачивши наше повсякденне життя, можна тільки здогадуватися.
Автор: Олександр Ткаченко