Стосовно питання спасіння
Немає для християнина важливішого питання, ніж питання про спасіння. Чи увійду я в Царство Боже, чи з’єднаюся з Христом і з улюбленими людьми, чи на мене чекає вічна погибель? Власне, усе християнство – пошук практичної відповіді на це питання для кожної людини.
Але в той же час здається іноді, що немає і суперечливішого питання з точки зору теорії. Хто саме буде спасенний? Одні наполегливо повторюють: немає спасіння поза Церквою, так що серед спасенних будуть тільки християни, причому тільки християни нашої конфесії, і звичайно ж, тільки з правильної (нашої власної) церкви. Звучить дещо по-сектантські. Інші, навпаки, нагадують, що церква молиться про всіх, і наполягають, що спасенною може бути будь-яка людина, якщо вона чесно шукала Бога чи просто виконувала Його заповіді, адже практично кожен з нас може навести приклад мусульманина, буддиста, атеїста, який жив чистіше і краще переважної більшості християн. Але якщо так, то для чого тоді Церква? Обидві крайнощі, очевидно, невірні, але де золота середина між ними?
Втім, якщо навіть залишити в стороні суперечку про межі Церкви, то ситуація не стає простішою. З одного боку, грізним попередженням звучать слова Писання: “І якщо праведник ледве спасається, то нечестивий і грішний де з’явиться?” (1 Петра 4:18). Їм вторять великі подвижники старовини, які нібито начисто заперечують можливість власного спасіння, наприклад, преп. Пімен Великий говорить перед смертю учням: “Запевняю вас, куди кинуть сатану, туди кинуть і мене”. Але якщо таке сказала людина, яка слугує нам зразком християнського життя, то в нас вже точно немає взагалі жодних шансів?
Апостол Павло у своєму Посланні до Ефесян пише: «Бо благодаттю ви спасені через віру, і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8,9) Означає, згідно з апостолом Павлом, наше спасіння залежить не від наших справ, а від нашої віри. А з другого боку, “віра без діл мертва” (Якова 2:20), і всі розмови про дотримання заповідей, пости і молитви ясно затверджують величезну значущість цих справ для спасіння. І той же самий Павло раптом заявляє, що є цілий список вчинків, прибічникам яких закритий вхід до Царство Божого (1 Кор. 6:9-10). Так важливі справи чи ні?
І Церква, пропонуючи нам стільки віроповчальних визначень з багатьох інших питань, чомусь не поспішає внести тут ясність, не каже нам: “Спасуться ті і тільки ті, хто…” або ж “Спасуться усі, хто…”. З нашого боку адже це не порожня цікавість, нам важливо зрозуміти про себе і про своїх близьких: спасенні чи ні? Хтось з наших рідних і друзів помер хрещеним, але нецерковним, а хтось був атеїстом або мусульманином, але прожив вкрай гідне життя, а хтось був щирим комуністом і багато натворив усякого. Чи є для них надія? І чи є вона особисто для мене? Напевно, бо різними бувають люди. Річ навіть не в тому, що один схильний до непримиренної суворості, а другий – до зворушливого всепрощення. Наші обставини бувають різними, і одній людині буває треба нагадати про серйозність гріха і покаяння, про можливість вічної загибелі – а другу, близьку до смутку, навпаки, варто підбадьорити надією на прощення і милість Божу.
А головне, Церква визнає межі своєї компетенції. Кінець кінцем, долю кожної людини у вічності вирішує Господь, Який створив її і помер за неї на Хресті. Ми можемо розуміти, що впливає на це рішення, але не можемо навіть приблизно визначити його самі. Ми тільки знаємо, що кожного з нас, без виключень, Господь любить сильніше за всіх людей, і знаємо, що все можливе для нашого спасіння було і буде зроблено. Від кожної людини залежить лише одне: прийняти це спасіння чи відкинути, причому не лише на словах, але і самим своїм життям. І ніхто, навіть Бог, за нас цей вибір не зробить.
Тому нам залишається тільки міркувати про спасіння в образах і притчах. Так поступав колись і Христос, кажучи, наприклад, що “легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже!” (Мк. 10:25). Богословам наступних віків це здавалося настільки нісенітним, що вони винаходили всякі пояснення: наприклад, що в Єрусалимі були маленькі ворота, що називалися “вушками голки”, куди верблюд все ж проходив, хоч і важко. Але, на жаль, немає жодних відомостей, що такі ворота дійсно існували. Отже виходить: багатий взагалі туди не пролізе, ніяк. Привід для відчаю? “Для людей це неможливо, та не для Бога, бо все можливо Богові” (Мк. 10:27) – так відповідає Христос на нерозуміння учнів.
Можливо, в цьому і є головна розгадка? Великий подвижник на смертному одрі каже, що за власні заслуги його можуть удостоїти лише того ж місця, що і сатану. Він при всьому своєму духовному багатстві подібний до того самого верблюда. І в той же час останнього грішника Бог може помилувати, пам’ятаючи про єдиний добрий вчинок – ні, грішник зовсім не сплатив цим вчинком квиток у рай, але він виявився, можливо, останнім залишком Божої подоби в цій людині. Так Господь визнає в людині Свій образ і спасає цей образ для Царства.
У романі Ф.М. Достоєвського “Брати Карамазови” наведена, можливо, найяскравіша і найцікавіша притча на цю тему: померла одна зла бабка, у якої не залишалося нічого хорошого, і потрапила вона у вогненне озеро. Її ангел-хранитель зміг пригадати за нею тільки одну добру справу: одного дня вона висмикнула в городі цибулинку і жебрачці подала. І от Бог повелів ангелові узяти цю цибулинку і опустити в озеро: якщо вона зуміє вибратися по ній, то піде в рай. Так ангел і поступив, і майже вже витягнув бабку, як та помітила, що разом з нею з вогненного озера лізуть у рай і інші, учепившись за її цибулинку, адже і сама вона на ній ледве могла утриматися! “Моя цибулинка, а не ваша!” – заволала бабка, і цибулинка негайно обірвалася.
Господь був готовий прийняти цю жінку у Своє Царство, але вона сама виявилася до цього не готовою. Якби вона увійшла до Царства, то принесла б із собою всю свою злість, заздрість і нетерпимість – і рай перетворився б на пекло для неї самої і для тих, хто виявився б поряд з нею. Їй було дано прощення гріхів, але виявилось, що цього мало: треба ще преобразитися, щоб спілкуватися з іншими людьми так, як ангели спілкуються з нами. Це, зрозуміло, не справа рук людських, це здійснює в нас тільки Господь, але ми можемо прийняти Його дію в нас або відкинути. Погодитися, щоб нас “переробили для раю” – або почати переробляти рай під себе, чого нам абсолютно точно не дозволять (чи дозволять в індивідуальному порядку, але це тоді вже буде не ніякий рай, а наше особисте, за власною міркою скроєне пекло). В аскетичній літературі це преображення людини називається “обоженням”, і всі наші зусилля на землі: виконання заповідей, пости, добрі справи і молитви – по суті лише спроба дати Богові здійснити його в нас, погодитися на нього. А фінішна лінія прихована доки від наших очей.
Я не знаю нічого напевно, але здається мені, що саме тут лежить ключ до пояснення всіх цих нерозумінь.
Автор: Андрій Десницький