Наша місія
У притчі про сіяча передусім звертають увагу на її тлумачення: на сприйняття людьми Слова Божого. Але мало звертають увагу на першопричину – сівбу. А от про цей процес хотілося сказати кілька слів.
«Дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мф. 28:18-20), – таким було останнє перед Вознесінням Христове напучення учням, а в їх особах – усій церковній спільноті. Тобто Христос передав проповідь Благої звістки або ж проголошення «Євангеліє Царства» (Мф. 4:23), що по суті є тим самим, усім Своїм послідовникам, тобто нам з вами, якщо звісно, ми себе такими вважаємо. Тобто тепер місія сіяння Слова Божого покладена особисто на нас, тепер – ми сіячі, і реакція людей на посіяне Слово, про що йде мова в притчі, стосується особисто нас.
Але одночасно з тим, що ми стаємо сіячами Божого слова, ми залишаємося його слухачами, адже на відміну від Першосіяча з притчі, ким безсумнівно є Христос, ми повинні постійно поповнювати запас зерна, Божого Слова, в іншому випадку – нам не буде що сіяти, адже запас стандартних і добре відомих фраз (на кшталт, Ін. 3:16), швидко вичерпується, і тому ми повинні його постійно поповнювати.
Але й це ще не все. Окрім поповнення запасу Божого Слова, ми маємо його сіяти, бо в іншому випадку зерно, Слово Боже може «запліснявіти», зіпсуватися. Подібна сумна картина трапляється в церковних спільнотах, в яких забувають про свою основну місію: сіяти Боже Слово. У такому випадку люди загрузають у дріб’язкових речах і на головне – сіяння Божого Слова, в них просто не вистачає часу. Через це вірні перестають бути «сіллю землі» (див. Мф. 5:13).
«Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5:13), – от основна причина занепаду більшості церковних спільнот, коли люди не бажають ділитися з навколишнім світом Словом Божим, через що з часом воно перестає сприйматися не тільки оточуючими, але й цією церковною спільнотою. Наче те зіпсуте зерно, яке по чиємусь недбальству було забуте в коморі, через це з плином часу зіпсувалося і стале непридатним для користування.
Автор: Михайло Лукін