Отже, «вийшов сівач сіяти зерно своє і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні подзьобали його» (Лк. 8:5), – згідно Христового пояснення, такий стан речей характеризує людей, які «слухають, але потім приходить диявол і забирає слово із серця їхнього, щоб вони не увірували і не спаслись» (Лк. 8:12). – Серце, у Біблії завжди зосереджується увага саме на ньому: «Більше за все бережене зберігай серце твоє, тому що з нього джерела життя» (Притч. 4:23).

«Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх» (Мф. 13:15), – «огрубіння серця»: так характеризує Христос стан людей, до яких потім «приходить диявол і забирає слово із серця їхнього». Зауважте, саме потім, а не відразу. Чому? – Бо Господь «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1Тим. 2:4) Навіть для таких нечутливих серцем людей Бог завжди залишає час для покаяння, і тут ми можемо побачити поєднання Божої любові, милосердя та Божої справедливості. Господь ніби промовляє до грішника, який не задумується про покаяння, тобто про переміну свого життя: «Дивись, Я даю тобі час одуматись, посилаючи усілякі знаки-застороги, покайся, зверни зі свого хибного шляху, якщо ж ти наполягаєш на своєму, не хочеш змінювати свого життя, що ж… воля твоя, і відповідальність нести доведеться теж тобі». – Бог любить людей, це істина (див. 1Ін. 4:8), але Він шанує наше право вибору, навіть, якщо наш вибір Йому явно не до вподоби, але й результати, наслідки цього вибору прийдеться нести особисто нам: «Не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне. Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал. 6:7,8).

«Сіє для плоті своєї…» Чомусь прийнято вважати, що люди, до яких «приходить диявол і забирає слово із серця», – це якісь злочинці, вбивці, ґвалтівники. Що ж, трапляються серед такої публіки і такі персонажі, але найчастіше це пересічні, добропорядні громадяни, основна «провина» яких полягає в тому, що вони піклуються виключно про земне, і абсолютно забувають про духовне. Ці люди можуть бути добрими батьками, сусідами, але в Божих очах це не є якоюсь заслугою: «Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять?» (Мф. 5:46,47). Піклуватися про рідних, близьких, до всіх, хто ставиться до нас добре – це лише обов’язок, але ніяк не заслуга. Господь же закликає нас до більшого, до досконалості: «Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48).

І один з шляхів здобуття досконалості, тобто «любові ворогів» (див. Мф. 5:44), є вправа в малому – любові ближніх, тобто людей, які знаходяться поруч з нами, згідно Божої заповіді (див. Лк. 10:27). Вправляючись у малому ми зможемо зберегти або ж розм’якшити своє серце до стану, щоб сприймати Боже слово, чути його, розуміти сенс, який Господь вклав у нього.

Автор: Михайло Лукін

Зерно і ми