Царство Небесне – не таке як уявлялося

Фарисеї питають Ісуса, Джеймс Тіссо

Якби потрібно було двома словами сказати, про що вчив Христос, це було б зовсім неважко зробити: про Царство Боже чи про Царство Небесне (у Євангеліях це синоніми). Звичайно, у Своєму земному житті Христос говорив про дуже і дуже багато речей, але саме це поняття стояло в самісінькому центрі Його вчення, саме воно радикально відрізняло його від проповіді безлічі інших пророків. Що ж це таке – Царство?

“Господь царює повіки”

У пошуках відповіді нам доведеться звернутися спочатку до Старого Завіту: як і багато інших понять з Нового Завіту, проповідь Царства теж ґрунтується на образах та ідеях Завіту Старого. “Бог став Царем над усіма народами” – ми зустрічаємо цей вираз у Книзі псалмів (46:9). Звучить начебто просто і зрозуміло, але тільки що насправді означає?

Господь має верховну владу над усім цим світом як його Творець, і в цьому сенсі ми можемо називати Його Царем. У той же час світ сповнений зла, ми бачимо, що в ньому занадто часто твориться воля не Бога, а зовсім іншої особи – сатани, якого Євангеліє не випадково називає “князем світу цього”. І тому Господь обирає один народ, Ізраїль, який Він теж у певному значенні слова створює ні з чого, вивівши його з єгипетського рабства і дарувавши цьому натовпу минулих рабів Закон і людей, здатних навчити їх цьому Закону. Тому для ізраїльтян Господь є цар в абсолютно особливому сенсі. “Господь буде царювати повіки й у вічність” (Вих. 15:18) – так закінчується гімн ізраїльтян після їх переходу через Червоне море, у той самий момент, коли цей народ дійсно стає народом.

Народом Ізраїльським, звичайно, правили люди – але це були обрані Господом пророки (Мойсей) або судді – харизматичні вожді. Вони, по суті, були Його прямими намісниками на землі. Народ, втім, з часом став цим невдоволений і побажав встановити в себе нормальну монархію, як у всіх сусідніх народів. Відповідь Господа пророку Самуїлу, який тоді правив Ізраїлем, ясно свідчить, що насправді тоді сталося: “Не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними” (1Сам. (1Цар.) 8:7). Народ обирає монархічну форму правління, відступаючи від ідеалу теократії, але далі сам Господь обирає угодного Йому царя – спочатку Саула, потім Давида, за потомством якого ізраїльський престол мав залишатися назавжди.

До речі, уявлення про щонайтісніший зв’язок царя і божества були характерні не лише для древнього Ізраїлю – вони були широко поширені на всьому древньому Близькому Сході. І в Месопотамії, і в Єгипті царі були чи божествами, чи представниками божеств, в усякому разі, земний порядок в ідеалі був покликаний стати проекцією порядку небесного, і цар був посередником між двома світами, представляючи свій народ перед небом, і являючи небо на землі. У цьому плані ізраїльтяни цілком погоджувалися з навколишніми народами – що і відрізняло обраний народ від усіх інших, так це віра в Єдиного Бога і в Його царство як у торжество абсолютного добра.

Але ж на практиці далеко не кожен цар прагнув до такого добра, і вже абсолютно точно ніхто з них не був гідною іконою Бога? Дійсно, так. В Ізраїлі міг царювати ідолопоклонник або злочинець, але ізраїльтяни ніколи не забували про те, що насправді їх справжній Цар – Господь. Саме звідси і відбуваються уявлення про Месію як про Праведного Царя, який одного разу затвердить на землі Царство Небесне, тобто повною мірою проявить у цьому тимчасовому житті принцип “Господь царює повіки”.

“Наблизилося Царство Небесне”

Саме до народу, який перебуває в напруженому очікуванні такого Месії, звернув свою проповідь Іоанн Хреститель: “Покайтеся, наблизилось бо Царство Небесне” (Мф. 3:2). Він не каже людям більше нічого: саме по собі наближення Царства вже служить єдиною і достатньою причиною покаяння (єврейською – “навернення”).

Це звучало майже як заклик до революції в країні, яка, втративши свою незалежність, перебувала під римською окупацією, і цар якої, Ірод, абсолютно не відповідав високому покликанню ізраїльського царя – та й не був, до речі, законним спадкоємцем Давида.

Люди починають ставити йому питання, що ж їм робити у зв’язку з цим наближенням – і відповіді Іоанна до певної міри пояснюють нам, яким він бачив Царство. Виявляється, людям не потрібно робити нічого особливого – лише відмовитися від гріха, попросити прощення в Господа і постаратися чесно і чисто жити. Навіть ті, хто служив на Ізраїльський землі ненависним римським окупантам – збирачі податків і солдати – не повинні були залишати свого колишнього зайняття, а лише відмовитися від утиску інших людей (Лк. 3:12-14). Це вже було щось несподіване: якщо в країну приходить новий цар, хіба не зажадає він, щоб йому негайно принесли присягу, відмовившись від всяких зобов’язань перед колишньою владою?

Але Іоанн нічого не роз’яснював детально. В один із днів він просто показав людям на Чоловіка, Який прийшов до нього хреститися, – і сказав, що саме Його прихід і передбачали пророки. І знову жодних пояснень і різких перемін.

А далі? Так, здавалося б, нічого особливого не відбувається. Учні йдуть за Учителем. Він проповідує, здійснює чудеса, зціляє хворих і навіть воскрешає мертвих, і це природно – якщо на землю наступає Царство Боже, то смерть, хвороба і страждання неминуче відступають. Здавалося б, от ще крок-другий, і… “Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?” (Діян.1:6) – так запитають Його учні потім, вже після Воскресіння, але тільки тому, що це питання було в них на вустах із самого початку. От, зараз, гадають вони, почнеться переможний хід Царя-месії всім світом, римські війська розсіються, нечестивці будуть винищені, а праведники почнуть правити світом.

Але нічого такого не відбувається, і в тому, мабуть, і криється головна причина, за якою натовп, що зустрічав Христа урочистими вигуками при вході в Єрусалим, лише через декілька днів наполегливо кричатиме: “Розіпни Його!” (Мк. 15:13,14). Він нічого поганого не зробив цим людям – але Він не виправдав їх сподівань на негайну перемогу над римлянами, а таке не прощають нікому, і от вони готові вимагати від римлян, щоб царя, який не відбувся, розіп’яли на хресті. Це добре відчув і сам Пилат, наказавши написати на хресті “Цар Юдейський”, причому трьома мовами відразу, щоб усі прочитали і запам’ятали (Лк. 23:38). Взагалі, як ми пам’ятаємо з історії Його допиту, Христа дійсно офіційно звинувачують не в чому іншому, як у претензії на царську гідність – і такого звинувачення Він не відхиляє (Мф. 27:11).

Розп’яття, звичайно, було крахом усіх надій для учнів Христових. “Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль” (Лк. 24:21), – кажуть Його учні, причому кажуть вже після того, як Він воскрес і вони про це дізналися, більше того – кажуть Самому Христу, зустрівши Його дорогою додому і не впізнавши. Уся подія занадто сильно відрізнялася від того, на що вони чекали.

І цей шок, ця видима поразка, мабуть, не в останню чергу мали показати учням: Царство не таке, яким воно уявлялося багатьом. “Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо Царство Боже всередині вас є” (Лк. 17:20,21).

Автор: Андрій Десницький