Любов і лють

Вигнання Адама і Єви з раю, Бенджамін Вест

Чи може гніватися Всемилостивий Бог? Як співвідносити образи Бога, які відкриваються нам у Біблії? Роздумує публіцист Олександр Ткаченко . . .

Вигнання з Раю, повне винищування допотопного людства, гнів, лють і навіть помста Божа, що обрушилися на грішників. Як поєднуються всі ці трагічні біблійні свідоцтва з твердженням: «Бог є Любов»?

Маркіонові граблі

Чи може бути злим Бог, в Якого вірують християни? На перший погляд, таке питання може здатися смішним і безглуздим. Адже фундаментальна відмінність християнства від усіх інших релігій якраз і полягає у твердженні, що – Бог є Любов, яка не лише …не замишляє зла, але навіть і не гнівається (1Кор. 13:5). Проте будь-яка людина, яка хоч би поверхнево ознайомилася зі Священним Писанням, знає, як багато там є місць, де про Бога говориться зовсім іншими словами, а ставлення Його до людей описується в категоріях дуже і дуже далеких від любові.

У текстах Старого Завіту багаторазово сказано, що Бог може прийти в лють, гніватися і навіть – ненавидіти грішників, мстити їм. Більше того, у Книзі Буття прямо говориться, що дивлячись на зло, яке множилося в допотопному світі: «І розкаявся Господь, що створив людину на землі, і засмутився у серці Своєму. І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до худоби, і плазунів і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх» (Бут. 6:6,7).

Виходить, Бог до такої міри залежить від поведінки створених Ним людей, що людські гріхи можуть буквально увергнути Його в скорботу і навіть – спровокувати на тотальне знищення всього сухопутного населення Землі? Ну, а якщо прочитати на самому початку Біблії історію гріхопадіння Адама і його дружини, коли Бог за один-єдиний гріх перших людей не просто вигнав їх із Райського саду, але зробив смертними їх самих і всіх їх нащадків, та ще поставив на вході в Едем озброєну охорону – херувима з вогняним мечем. Стає зовсім сумно, а головне – абсолютно незрозуміло, як же все це можливо поєднати з християнськими уявленнями про Бога, Який любить людей?

Грізний, лютий Бог Старого Завіту і лагідний, упокорений Христос Євангелія настільки по-різному описані в Біблії, що мимоволі спадає на думку найпростіше пояснення: мова йде про двох різних богів. Треба сказати, що думка ця далеко не нова, їй вже майже дві тисячі років. Ще в ІІ ст. від Р. Х. Маркіон, багатий судновласник з міста Синопа, створив вчення, в якому рішуче заперечував який би то не було зв’язок між Старим і Новим Завітами. Старозавітне одкровення він приписав деміургові – караючому і жорстокому творцеві всесвіту, а євангельське – Богові милості і любові. Церква ще за життя Маркіона засудила таку інтерпретацію Біблії як єресь, а сам Маркіон, який наполегливо поширював своє вчення, був врешті-решт відлучений від Церкви.

Але його думка про двох різних Богів Біблії, що так легко «пояснює» усі протиріччя в образі Божому, даному двома Завітами, досі може здатися спокусливою для людей, які мало знайомі з Писанням. Тому наступити на всі ті ж «маркіонові граблі» з відповідними для себе наслідками цілком можливо і сьогодні. Але ж описи Бога в Старому і Новому Завітах насправді дуже різні і не схожі один на одного.

Чому ж Церква так наполегливо наполягає на тому, що в них йдеться про одного й того самого Бога-Любов?

Годинник, що б’є

Навіть добре знайомі слова можуть бути сприйняті нами хибно, якщо вони були використані для опису реальності, з якою ми погано знайомі чи незнайомі взагалі. Кожен читач біблійного тексту розумітиме одні і ті ж слова по-своєму, неминуче накладаючи на них відбиток свого життєвого, культурного і духовного досвіду.

Міркуючи з власного досвіду про старозавітний «гнів» і «лють» Божі, ми ризикуємо відхилитися від сенсу, вкладеного в ці слова тими, хто їх написав. Адже писали їх пророки, тобто люди, з якими Бог спілкувався безпосередньо і в яких було не просто теоретичне знання про Бога, але – знання Самого Бога, засноване на їх особистій зустрічі з Ним. А в більшості сучасних читачів Біблії реальний досвід богопізнання, на жаль, украй обмежений.

І тому для них цілком прийнятний висновок, «якщо Бог ненавидить грішників і мститься їм, значить – Він жорстокий і мстивий». Але в основі цього міркування лежить помилка – не можна судити за словесними характеристиками про те, чого не знаєш досвідчено. Тому об’єктивно цінними можна вважати лише ті тлумачення Біблії, які були зроблені людьми з великим духовним досвідом.

Згідно з їх трактуваннями, які вони давали старозавітним словам про «гнів» і «лють» Божі, то відразу ж виявляється їх разюча відмінність від вульгарних уявлень Маркіона про «злого бога Старого Завіту». Виявляється, духовно-просвітлені люди були переконані, що всі слова про «гнів», «лють», «ненависть» і інші властивості Бога мають у Біблії виключно педагогічне значення і носять лише повчально-пастирський характер, оскільки християнське вчення про Бога-Любов дуже важко сприймається «старою» людською свідомістю. Але коли мова заходить про саму сутність розуміння Бога в християнстві, ми знаходимо в їх творах зовсім іншу картину. Стверджується з повною визначеністю: Бог є Любов і тільки Любов, Він абсолютно безпристрасний і не схильний до жодних почуттів: гніву, страждання, покарання, помсти і т. д.

Бог не мститься людині за її беззаконня і не нагороджує за чесноти. Як процвітання, так і скорбота є лише природними наслідками законного чи беззаконного життя не лише окремої людини, але і – цілих народів. Під законом тут, звичайно, маються на увазі не якісь зовнішні Божі приписи стосовно людини, але – сама наша богоподібна природа. Так, чинячи всупереч задуму Божому про нас, ми пожинаємо гіркі плоди цього насильства над власним єством. Прагнення ж відповідати Божій волі, даній усім нам у заповідях Христових, якраз і відкриває перед людиною цю дивну істину християнства: «Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі і Бог у ньому» (1Ін. 4:16). Але відкриває її тільки в тій мірі, яку кожна людина здобувала своїм життям згідно з Євангелієм.

І якщо поглянути на біблійні згадки про «гнів» і «лють» Божі з цього погляду, то навіть за такими грізними образами можна побачити прояви усеосяжної любові Бога до Свого творіння.

А оскільки саме вигнання з Раю і всесвітній потоп нерідко викликають особливе нерозуміння при прочитанні Біблії, спробуємо на прикладі цих подій Священної історії переконатися, що зовсім не жорстокість Бога була причиною згаданих трагедій, а – спрямованість людини до гріха і беззаконня.

Зламана гілка

За те, що Адам і його дружина скуштували плоди з дерева пізнання добра і зла, вони були вигнані з Раю, а на вході в Райський сад встав херувим з вогняним мечем, що не дозволяло занепалим людям повернутися назад. Але що послужило причиною вигнання? Адже наївно було б припускати, ніби Бог образився провиною перших людей і таким чином вилив на них Своє обурення. Можна, звичайно, угледіти в цьому жорсткому рішенні педагогічний сенс, але тоді стає незрозуміло – а навіщо взагалі Господь насадив у Райському саду це саме дерево, плоди якого заборонені до вживання? Адже якби не було забороненого дерева – не було б і гріхопадіння з усіма його трагічними наслідками для людини і всього створеного світу. Бог любив би людину, а людина любила Бога, не маючи навіть потенційної можливості відпасти від Нього, і всім було б дуже добре.

Але в тому і проблема, що любов можлива лише як результат вільного волевиявлення, коли є можливість вибору: любити чи не любити. Звучить парадоксально, але якщо вдуматися, то любов існує тільки там, де є свобода, а отже, можлива і нелюбов як варіант, як вибір. Якщо позбавити людину такої потенційної можливості, то місце любові тут же займе гола необхідність, а людина з образу Божого перетворюється на певний автомат, жорстко запрограмований на добро і рабське підпорядкування Подавцеві всіх благ, що надаються їй.

Заповідь про некуштування плодів з дерева пізнання добра і зла була встановлена Богом, щоб людина могла або вільно реалізувати свою любов до Нього, або – так само вільно відмовитися від цієї любові. І не так вже важливо – що це було за дерево і що за плоди на ньому росли. З упевненістю можна припустити, що самі по собі ці плоди не були шкідливими і смертоносними, адже воно росло в Райському саду. Небезпека для людини полягала зовсім не в дереві і не в його плодах, а в невірі Богу, у самій можливості прийняття людьми думки про те, що Бог може їх обманювати. Віра в істину слів Господніх була для перших людей єдиним способом відповісти любов’ю на Його любов. Людина могла повірити Богу і не чіпати ці плоди. Але могла не повірити і не послухатися. Що, на жаль, і зробила…

Порушивши за підказкою сатани заповідь про некуштування плодів з дерева пізнання добра і зла, людина, по суті, здійснила зраду стосовно Бога, переступила певну грань у ставленні до свого Творця, і для любові за цією гранню місця вже не залишалося. Людина як би сказала Богові: «Ти кажеш, «не куштуй цих плодів, бо помреш»? Я Тобі не вірю. Сатана каже, що, скуштувавши їх, я стану в усьому рівною Тобі. А значить, зможу жити без Тебе».

Це душевне влаштування і виявилося смертоносним результатом порушення заповіді. Прагнення до буття без Бога глибоко увійшло до людської природи і жорстоким чином знівечило її. Смерть, про яку попереджав людей Бог, стала не покаранням, а природним наслідком відпадання людини від Джерела її буття. Так, відламана від дерева гілка, хоча і зеленіє ще певний час, але неминуче приречена засохнути, втративши зв’язок з корінням, що давало їй життєву силу.

Виганяти з Раю таку нещасну, вмираючу людину, яка відкинула Божу любов не було особливої нужди, – їй і самій стало там незатишно. Адже, по суті, Рай – це місце особливої, максимальної присутності Бога у створеному світі. Але що ж було робити в такому благодатному місці тому, хто став обтяжуватися спілкуванням з Богом і намагався сховатися від Нього між райськими деревами? Бог вислав перших людей з Едемського саду, бо залишатися там далі стало тяжко для них самих. Це бажання сховатися від Нього переслідуватиме занепалу людину до самого закінчення земної історії: «І царі земні, і вельможі, і багаті, і тисячоначальники, і сильні, і всякий раб, і всякий вільний сховались у печери і в ущелини гір, і кажуть горам і каменям: упадіть на нас і закрийте нас від лиця Того, Хто сидить на престолі» (Одкр 6:15,16). Але не гнів і не помста Божі є причиною цієї втечі занепалих людей від свого Творця, а відчуття власної нерозкаяної провини перед Любов’ю Божою, яка завжди готова простити того, хто потребує цього прощення.

Автор: Олександр Ткаченко