Любов і лють (закінчення)

Всесвітній потоп, Іван Айвазовський

Продовження роздумів публіциста Олександра Ткаченка, що присвячені темі як співвідносити образи Бога, які відкриваються нам у Біблії? . . .

Сто років очікування

«І побачив Господь, що велике розбещення людей на землі, і що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно; і розкаявся Господь, що створив людину на землі, і засмутився у серці Своєму. І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до худоби, і плазунів і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх» (Бут 6:5-7).

Цей біблійний текст, насправді, звучить дуже страшно і викликає безліч нарікань, як у найрізноманітніших критиків християнства, так і в деяких віруючих. Але, усе це, безумовно, лише образи, що покликані показати всю глибину морального розбещення допотопного людства.

Бог ні в чому не розкаявся і не перестав любити людей навіть після того, як усе їхнє життя стало суцільним злом. І, звичайно ж, Бог брав участь у долі людства, що загрузло в гріхах, от тільки характер цієї участі був зовсім іншим, ніж може здатися на перший погляд.

У Біблії сказано, що Господь повелів єдиному праведникові допотопного світу будувати величезний корабель. Це була дуже важка, трудомістка робота, на яку в Ноя пішло сто років. Але подивіться, якими дивними словами коментує це будівництво прп. Єфрем Сирин: «Таку тяжку працю поклав Бог на праведника, не бажаючи навести потопу на грішників». На думку авторитетного тлумача Біблії, Бог не бажав потопу! Так чому ж потоп все-таки обрушився на землю?

Для того, щоб зрозуміти це, необхідно ще раз згадати, що, скоюючи зло, людина порушує зовсім не якісь формальні і зовнішні стосовно неї веління Божі, а йде наперекір власній даній Богом природі, мучить і руйнує її своїми гріхами. Але ж природа людини не є чимось ізольованим від іншого творіння, а навпаки – найтіснішим чином пов’язана з нею. Більше того, Церква прямо називає людину – вінцем творіння. Тому все, що відбувається в духовному житті людини, неминуче чинить найсильніший вплив на світ, що оточує її. Так, Писання прямо свідчить, що гріхом Адамовим була проклята земля, яка втратила після гріхопадіння здатність рясно плодоносити, і що саме через людські гріхи «всі істоти разом стогнуть і мучаться донині» (Рим. 8:22).

Наочний приклад цього зв’язку духовного стану людства з усією природою – екологічна криза, в яку люди увергнули свою планету лише за одне століття науково-технічного прогресу (НТР).

Знищення лісів, винищування цілих видів тварин, забруднення річок, атмосфери, ближнього космосу. Моральний стан людства епохи НТР виявився страшенно невідповідним тому рівню влади над світом, який люди отримали за допомогою науки і техніки. Звичайно, і озонові діри, і дефіцит прісної води, і глобальне потепління, з релігійного погляду, можна вважати Божим покаранням за людські сріблолюбство, славолюбство (які, власне, і є причиною сьогоднішнього нестримного розвитку матеріального виробництва і споживання). Але от питання: якщо алкоголік згорів живцем на власному матраці, який він сп’яну підпалив недопалком, то чи можна вважати таку смерть – покаранням від Бога? Напевно, все ж розумніше припустити, що Бог просто надав йому можливість наслідувати власну гріховну волю, в якій він так упирався все життя і яка його, врешті-решт, убила.

Очевидно, щось подібне відбувалося і з допотопним людством, думки якого були – злом повсякденно. Біблія не каже – у чому конкретно виражалося це зло, але зрозуміло, що таке безпрецедентне прагнення людей до гріха неминуче мало викликати такий же безпрецедентний катаклізм у природі. Всезнаючий Бог знав про катастрофу, що насувається, і ще за сто років до її початку повелів Ною будувати ковчег порятунку, тим самим попереджаючи про прийдешню біду все людство. Адже Ной будував свій ковчег не таємно, на очах у всіх, і саме це будівництво, по суті, вже було проповіддю покаяння. Будь-яка людина могла б за бажання побудувати собі такий же корабель, і врятувався б так само, як і Ной. А якби всі люди усвідомили серйозність небезпеки, що загрожує ним, і почали будувати собі ковчеги, це вже означало б, що вони повірили Богові і покаялися. І тоді, цілком можливо, що ніякого потопу не було б взагалі. Адже уціліла ж Ніневія, жителі якої також отримали попередження від пророка Іони про те, що міра їх гріхів перевищила критичний поріг і через сорок днів Ніневія загине.

Жителі приреченого міста перестали грішити, і місто уціліло. Але не Бога вони ублажили, не «гнів» Його відвели від себе, а – покаявшись, усунули саму причину катастрофи, що насувалася.

На жаль, допотопне людство виявилося менш розумним і не послухало Боже застереження, хоча їм було відпущено для цього значно більше часу. Єфрем Сирин пише: «Бог давав людям на покаяння сто років, поки будувався ковчег, але вони не покаялися; Він зібрав звірів, раніше ними небачених, проте ж люди не хотіли покаятися; встановив мир між тваринами шкідливими і нешкідливими, і тоді вони не устрашилися. Навіть після того, як Ной і всі тварини увійшли до ковчегу, Бог зволікав ще сім днів, залишаючи двері ковчегу відкритими. Дивно… те, що сучасники Ноєві, бачачи все, що здійснювалося поза ковчегом і в ковчегу, не переконалися залишити нечестиві справи свої».

Важко собі уявити, що все це Бог здійснював для того, щоб знищити грішних людей. Описані прп. Єфремом Сирином події нагадують, швидше, рятувальну операцію, під час якої переважна більшість тих, хто потерпає від лиха, чомусь раптом відмовилися від порятунку.

Знову, як і в Райському саду, людина не захотіла повірити Богові. Адже будь-хто увірувавши міг би врятуватися, подібно до Ноя, і саме до цього закликав Бог усіх людей стародавнього світу напередодні катастрофи. Але на жаль, ніхто, окрім Ноя і його сім’ї не послухав заклик Господній. І те, що сталося з допотопним людством, цілком можна визначити як масове самогубство за допомогою невіри Слову Божому.

Напевно, головний урок цієї трагедії в тому, що будь-яке стихійне лихо не випадковість і не каральна акція з боку Бога, а прямий наслідок людських гріхів. І коли небажання людей наслідувати добро стає для них основним життєвим принципом, Господь не страчує їх, а просто перестає захищати від наслідків їх же власного гріховного життя. Не «гнів» Божий був причиною людських страждань і загибелі у всі часи, а злість і безпощадність людей один до одного і до самих себе.

Слова поблажливості

Бог є Любов. На жаль, це християнське розуміння Бога насилу знаходить собі шлях до свідомості і серця людини в її нинішньому, занепалому стані. Буденний життєвий досвід схиляє нас, швидше до того, щоб бачити в Богові грізного вершителя доль, Який віддає кожному за справами його. Тим більше що образ Бога-судді, Який гнівається на грішників і милує праведників, постійно зустрічається на сторінках Біблії. І якщо такі образи утримують людину від гріха і беззаконня, цьому можна тільки радіти. Але, визнаючи користь і повчальність таких суворих образів, все ж не можна забувати, що Господь Бог через наші немочі вимушений удаватися до таких страхітливих образів, щоб ми утримували себе від зла, що це лише, згідно свт. Григорію Ниському: «Слова поблажливості Божої до нашої слабкості і нездатності прямо і радісно сприйняти дивну істину християнської віри – що Бог є Любов».

Автор: Олександр Ткаченко