“Часто гординя заважає людям світу цього побачити дивовижні зміни, що з часом стаються з віруючими людьми”, – вважає Михайло Лукін . . .

Часто люди, далекі від Церкви, дивуються величині милосердя і «жорстокості» Божої. Так, на їх думку, надмірність Божого милосердя проявляється, коли Творець не перестає прощати грішника, який постійно кається в якомусь певному гріху, і все одно не перестає ним грішити. Часто цей грішник у наших реаліях набуває вигляду алкоголіка, який регулярно відвідує богослужіння, але не перестає споживати оковиту. Звісно, що регулярно – це ще не означає, що постійно, адже храм можна відвідувати двічі на рік: на Різдво і Пасху, і таке відвідування теж варто вважати регулярним, проте багато хто з нас зможе пригадати пияків, які попри пристрасну недугу відвідували храм значно частіше, ніж двічі на рік. Але, здавалося, якось усе безрезультатно: відвідувати то відвідували, і сповідалися, і причащалися, і обіцяли покинути цю недугу, і навіть якийсь час їм вдавалося виконувати обіцянку, щоб згодом поринути в п’яний вир знову…

Або ж, як варіант, гнівлива, запальна людина, яка так само, може регулярно відвідувати багато років храм, каятися у своїй запальності… але залишатися такою самою запальною в очах оточення. Але, слід зауважити, не обов’язково в очах Божих. Або ж, ще один показовий варіант: людина, колись з дурною славою, покинула своє ганебне життя і регулярно відвідує богослужіння, сповідується, причащається, провадить цілком християнське життя, але люди пам’ятають, хто він (вона) були свого часу, і як ганебно поводилися в минулому… На відміну від згаданих персонажів, перед людьми завжди є приклад цілком пристойної, добропорядної людини, яка не відвідує храм, навіть може вважати себе атеїстом. Хоча це, якщо торкнулися цієї тематики, у принципі не так важливо, адже якщо людина не вшановує Бога відвідуванням богослужінь, вона і є атеїстом, адже, як відомо: «віра – коли не має діл, сама по собі мертва» (Як. 2:17). Тобто, якщо людина визнає, що Бог є, але не вшановує Його, вона насправді є атеїстом, бо її поведінка свідчить саме про це.

Так от, повернемось до добропорядного атеїста. Людей зовнішніх до Церкви Христової і таких самих атеїстів (через що вони убачають у такому добропорядному атеїстові власне себе) обурює факт, що той самий алкоголік, який попри всі намагання не може покинути пиячити, чи та сама дратівлива людина, чи людина з дурною славою можуть розраховувати на Боже милосердя, і відповідно, потрапити до Небесних осель, а от той добропорядний атеїст, а насправді, вони самі, можуть потрапити лише до пекла – яку «жорстокість», як на їх думку, тут проявляє Господь!.. Звісно, якщо не зголосяться приєднатися до вже згаданої компанії «невдах». Це робити вони зазвичай не воліють, залишаючись перебувати в стані обурених атеїстів. З усіма відповідним наслідками. А цей стан обурення, а насправді, гордині, заважає побачити дивовижні зміни, що з часом стаються в компанії «невдах».

Такі зміни чудово ілюструє історія зцілення Спасителем двох гадаринських біснуватих. Коли двоє нещасних позбулися своєї недуги і набули людського вигляду, «усе місто вийшло назустріч Ісусові; і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов від їхнього краю» (Мф. 8:34). Здається мені, що під бісівським пануванням у тій місцині перебували не тільки двоє зцілених, але і багато жителів міста. Просто панування це проявлялося дещо в іншій, менш помітній і тому значно комфортнішій формі, тому люди воліли залишатися з бісами, попросивши Спаситель піти геть від них. Чи не здається вам, що з подібним ми зустрічаємось і сьогодні, коли начебто «добропорядні» люди нічого не хочуть мати спільного з Богом та Його Церквою?

Автор: Михайло Лукін (з циклу: “Наслідуючи біблійні приклади“)

Усе по темі: 5 неділя після П’ятидесятниці