Обов’язок апостольського служіння (Мк. 8:1-10)
Знову євангеліст розповідає про велике диво насичення декількох тисяч чоловік кількома хлібцями. Випадок, майже аналогічний тому, про який розповідає шостий розділ того ж Євангелія. Невелика різниця лише в цифрах: що там наситилось п’ять тисяч, тут – чотири; там вони насичуються п’ятьма хлібами, тут – сім’ю. Але суть дива одна й та сама: і там і тут ми бачимо прояв дивовижної Божественної всемогутньої сили Ісуса Христа.
Як у першому випадку, так і тепер Господь залучає до участі в диві Своїх учнів: знову їм доводиться узяти на себе справу роздачі народу благословенних хлібів, знову вони є при цьому посередниками між Христом і Його слухачами, і знову через них Його благодатна сила творить велике диво.
Це не випадково. Якщо взагалі усі слова і дії Господа ніколи не були випадковою грою настроїв, але завжди мали внутрішній глибокий сенс, то тим більше одна й та сама дія, повторена двічі, свідчить про те, що тут криється якась певна мета. Повторення за однакових умов – це майже система.
У чому ж полягає мета?
У той період, до якого відноситься описувана подія, Господь все більше і більше переходить від загальнонародної проповіді до більш приватної справи виховання в дусі Свого вчення лише обмеженого кола обраних. Він все більше і більше замикається у вузькому колі Своїх учнів і їм головним чином довіряє слова життя вічного. Вони мають бути продовжувачами Його справи, і, щоб бути надійними послідовниками і гідними учнями Свого Великого Учителя, вони повинні ще багато чому навчитися. Ось чому Він так багато приділяє їм уваги, з любов’ю і терплячою наполегливістю виховуючи їх для майбутнього служіння.
Двічі закликаючи Своїх учнів до практичної участі в справі любові, здійсненій Ним у формі дива, Господь, поза сумнівом, має на увазі всі ті ж виховні завдання. Роздача хлібів голодному народу – це епізод в історії виховання апостолів, це педагогічний захід, використаний Господом з метою викликати в них певні почуття, думки і налаштування. Характер же цих почуттів, які Спаситель хоче укорінити в серцях Своїх учнів, частково з’ясовується далі, у 17-21 віршах того ж розділу.
Коли слова про закваску учні розуміють як докір у забудькуватості і недбалості (бо вони забули узяти хліби в дорогу) і відчувають при цьому мимовільне зніяковіння, Господь поспішає розсіяти їх помилку: «Ісус, зрозумівши, говорить їм: чого ви міркуєте про те, що немає у вас хлібів? Чи ще не збагнули і не розумієте? Чи ще окам’яніле у вас серце? Маючи очі, не бачите, маючи вуха, не чуєте? Чи не пам’ятаєте, коли Я п’ять хлібів переломив для п’яти тисяч чоловік, скільки повних кошиків набрали ви залишків? Говорять Йому: дванадцять. А коли сім для чотирьох тисяч, скільки кошиків набрали ви того, що залишилося? Сказали: сім. І сказав їм: як же не розумієте?»
Сенс слів Господніх абсолютно зрозумілий, і цілком зрозуміло те, що Він хоче сказати посиланням на Свої два дива насичення народу. Зрозуміло також, до якого висновку з цих чудес Він хоче направити думку Своїх учнів.
Внутрішній сенс Його докорів зводиться до наступного:
«О, маловірні!.. Люди із серцем, що окам’яніло! Як мало на вас впливають уроки Божественної всемогутності, які Я вам дав, і як у найясніших і вражаючих подіях ви не бачите тієї турботи, якою Я вас оточив! Чому міркуєте ви про те, що немає у вас хлібів? Хіба Я, ваш Учитель, що наситив тисячі декількома хлібами, – не можу зробити для вас те саме і нагодувати вас, якщо б навіть ви зовсім не узяли із собою хліба? Як мало у вас довіри до Мене, до Моєї могутності, і як слабке серце ваше у своїй суєтності і в постійних думках про життєве!»
Більше довіри до Бога, більше сподівання на Його Отчий Промисел і піклування, і менше прихильності до життєвого, менше занепокоєння через кусень хліба, через засоби підтримки життя – ось що вимагає Господь від Своїх учнів і послідовників.
Два разючі факти дивовижних насичень мали послужити реальною основою таких почуттів і переконань. Для глядачів і учасників це був урок віри і надії на Бога; урок без страху і зніяковіння ставитися до загрозливих небезпек і життєвих прикрощів і в усьому покладатися на Господа, Який печеться про чада Свої.
«Тож не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися? Бо всього цього язичники шукають; знає бо Отець ваш Небесний, що ви маєте потребу в усьому цьому» (Мф. 6:31-32). Дивом насичення Господь наочно показав Своїм учням, що вони повинні без зніяковіння і сумніву дотримуватися цього правила, викладеного Господом ще раніше.
«Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас», – підтверджує один з найближчих учнів Господніх, апостол Петро, який своїм нелегким життям перевірив уроки свого Божественного Учителя (1Пет. 5:7).
Але цим далеко не вичерпується увесь урок, який Господь бажає викласти Своїм учням.
Доручаючи їм нагодувати голодних, Він вводить їх у самий дух їх апостольської справи, яка передусім і головним чином має полягати в служінні людям. Перший раз під безпосереднім керівництвом Свого Учителя і Господа вони вчаться практично служити і піклуватися про те стадо, яке скоро має бути довірене їх пастирському піклуванню.
Їх чекають величезні завдання: влаштувати Христову Церкву, привести до стоп Спасителя язичницький, розбещений світ, відродити духовно і освятити грішне, грубе, порочне людство, що забуло про свою небесну вітчизну і загрузло в брудній твані земних пристрастей і піклувань. Вони самі – «як вівці серед вовків», а їм потрібні величезні сили, щоб перемогти цих вовків і підкорити їх Христу.
Де узяти сили для цієї гігантської громадської роботи?
Господь тепер дає зрозуміти і відчути Своїм учням, у чому повинна полягати їх майбутня сила впливу на інших, оскільки вона залежить від них самих, окрім діючої в них сили Божої благодаті.
Звісно, справа апостолів була здійснена Божественною силою. Апостоли – тільки її знаряддя. Але знаряддя мають бути особливим чином пристосовані для того, щоб сила виявила через них усю свою дієвість. Ця пристосованість, що дозволила силі Божій злитися з особою апостолів настільки повно і тісно, що вона була від них як би невід’ємна, і може розглядатися як їх власна сила.
У чому вона полягала?
Питання для нас надзвичайно важливе, оскільки на кожному з нас до певної міри лежить обов’язок апостольського служіння – обов’язок піклуватися про моральне відродження і християнське виховання людей, що оточують нас. Ми покликані Господом не лише до особистого спасіння, але і до того, щоб сприяти спасінню братів і сестер наших. Це обов’язок християнської любові. «Не можу повірити, – каже святитель Іоанн Златоуст, – щоб той, хто спасіння отримав, про спасіння ближнього не дбає».
Якщо, таким чином, ми зобов’язані не лише думати про своє спасіння, але впливати і на інших, даючи їм відчути тепло і світло Євангелія і залучаючи їх до Бога, то неминуче питання: як це робити? Як перемагати невіруючі уми і порочні серця, і від чого залежить дійсний вплив на людей? Тут такі можливі помилки: невмілими заходами замість навернення можна лише відштовхнути людину і замість любові викликати в ній відразу до Христа і Його Євангелія, а це жахливо. Ми знаємо, що порожня, настирна, педантично-фарисейська проповідь викликала часто лише негативні результати. Так Вольтер, один з найуїдливіших супротивників християнства, виховувався в духовній єзуїтській школі.