У чому ж справжня християнська сила впливу на людей? Цю таємницю пастирства Господь відкриває Своїм учням, доручаючи їм роздати благословенний Ним хліб голодному народу.

Сила ця – служіння.

У світському розумінні сильним вважається той, хто має у своєму розпорядженні усі засоби зовнішнього примусу: володар спирається на могутню армію і на численний штат адміністративних і поліцейських співробітників; багач, який може купити волю потрібних йому людей і їх руками розчистити усі перешкоди на своєму шляху; талановитий оратор або спритний ділок, що підпорядковує собі інших силою свого розуму, красномовства чи інтриг. Але це – сила зовнішня, сила, яка такою здається. Можна цим шляхом змусити людей виконувати накази повелителя, змусити їх робити те, що йому потрібно, але відродити їх не можна.

Це – влада лише над тілом людським, над її зовнішніми вчинками, але не над її душею. Заповітні думки людини, її почуття, симпатії і антипатії, навіть напрям її волі, врешті-решт, від цієї сили не залежать і їй не підпорядковуються, і якщо наймогутніший володар спробує впливати на людське серце, моральними і духовними методами, то одними заходами примусової дії він нічого не досягне. Штрафами і покараннями людину не можна зробити святою.

Важко сказати, що сталося б з християнством і наскільки великим був би його успіх, якщо б його спробували поширювати заходами насильства. Такий спосіб, що не узгоджується із самим духом християнства, ставив би його у внутрішнє протиріччя із самим собою і, обумовлюючи тим його слабкість, прирікав би усі спроби поширення на повний провал. Принаймні там, де безрозсудні ревнощі гірших представників християнства, що не зрозуміли духу своєї віри, вдавалися до таких способів, вони незмінно призводили не просто до невдач, але до найганебніших поразок, які надовго засмічували ґрунт для успішного поширення Христової віри кращими методами. Навіть негативні заходи, коли, наприклад, намагаються розбестити суспільство або окрему людину зовнішніми примусовими засобами, досягаються не в повній мірі.

Не можна не зізнатися, що бути сильним у звичайному світському розумінні – дуже принадно для недосвідченого християнина: мати владу над іншими людьми, примушувати їх працювати на себе, не робити нічого самому, бути оточеним натовпом служителів або рабів, готових коритися одному помаху руки, наказувати, повелівати – усе це так лестить нашій самолюбності, нашому марнославству, нашим лінощам. Недаремно навіть кращі учні Господні не відразу можуть позбутися цих спокусливих настроїв. Припускаючи, що їх Учитель колись стане великим, могутнім повелителем Землі, яким, на їх думку, має бути Месія, сини Зеведеєви вже заздалегідь просять, щоб у цьому царстві влади, слави і блиску для них дісталися кращі місця (Мк. 10:35-37). Але для творення не такого царства прийшов Спаситель і не таку владу хоче Він дати Своїм учням. Йому потрібна душа людини і її любов, і шлях до цього – служіння.

На противагу світському розумінню бути сильним у християнському сенсі – означає забути себе для інших, бути усім слугою, віддати свої сили і здібності для спільного блага і перемагати не насильством, але покірливим служінням.

Світ каже: треба примушувати інших служити собі. У цьому життєва мудрість. Християнство вчить: треба самому служити іншим. У цьому сила і щастя життя. Це і є та величезна сила, яка відновила і відродила стародавній світ і змусила його схилитися до стоп Христових.

«Не пануючи…, а подаючи приклад», за словом апостола Петра (1Пет. 5:3), не володарювати, але служити – ось правило, яке не повинен забувати жоден християнин, якщо він розраховує впливати на інших.

«Ми, сильні, – пише апостол Павло, – повинні терпіти немочі безсилих‚ а не собі догоджати. Кожен з нас повинен догоджати ближньому на благо, для повчання. Бо й Христос не Собі догоджав» (Рим. 15:1-3)

Цю заповідь служіння залишив Господь Своїм учням і послідовникам у зворушливі хвилини останньої, прощальної вечері, коли Він розкривав перед ними усе, що було особливо важливе і потрібне для їх справи. З якою незабутньою силою поданий цей урок: «Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що прийшов Його час перейти з цього світу до Отця, показав на ділі, що, полюбивши Своїх, які були в світі, до кінця полюбив їх. І під час вечері… встав… зняв з Себе верхній одяг і, взявши рушник, підперезався. Потім налив води в умивальницю і почав умивати ноги ученикам, і обтирати рушником, яким був підперезаний… Коли ж умив їм ноги і надів одяг Свій, то знову возліг і сказав їм: чи знаєте, що Я зробив вам? Ви називаєте Мене Учителем і Господом, і добре кажете, бо Я Той і є. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то і ви повинні вмивати ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам» (Ін. 13:1,2,4-5,12-15).

Давши таке правило Своїм учням, Господь і Сам усе життя залишався йому вірний. Його життя було суцільним служінням людям. «Син Людський, – каже Він, – не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:45). Особистого життя, окремого і незалежного від служіння людям, у Господа Ісуса Христа не було.

Ми знаємо багато видатних людей надзвичайної моральної висоти і чистоти, що віддали своє життя служінню ближнім. Але ніхто з них не міг для цього служіння забути себе і власні потреби повністю. В їх діяльності завжди дві спрямованості: одна для інших, друга для себе. Другий рід діяльності може займати найнікчемніше місце в їх житті, але зректися його не могли навіть апостоли.

Але в житті Господа немає нічого подібного. У всьому Євангелії ви не знайдете жодної сцени, жодної фрази, яка видавала б турботу Спасителя про Свої особисті потреби. Цілісність Його життя, суцільно пройнятого ідеєю служіння, вражаюча. Але свого вищого вираження цей подвиг служіння досягає на Хресті, у страшній, тяжкій смерті, і цим Господь Ісус Христос переміг світ.

Свято і з повним самовідкиданням виконали завіт свого Учителя і апостоли, віддавши своє життя справі заповіданого Ним служіння. І саме цим шляхом, шляхом покірливого служіння, приводили апостоли язичників до послуху віри і поширювали Церкву Христову. Ось декілька цитат з послань апостола Павла, що з’ясовують настрої і характер цього звитяжного служіння.

• «Ми як сміття для світу, – пише апостол до Коринф’ян, – як порох, що усі топчуть донині» (1Кор.4:13).
• «Бо, будучи вільним від усіх, я всім підкорив себе, щоб більше придбати» (1Кор. 9:19).
• «Налягають на мене щоденні клопоти, турбота про всі церкви. Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2Кор.11:28-29).

І цим поневоленням себе усім і досягалася незвичайна сила впливу на людей.

• «Як незнані, – продовжує він, – але пізнані… бідні, але багатьох збагачуємо; як ті‚ що нічого не мають, але всім володіємо» (2Кор. 6:9-10).

Люди йдуть добровільно тільки під тягарем любові. Це закон психології, і боротьба із злом, що проникло в людське серце, можлива тільки на ґрунті служіння.

Тому і послідовникам своїм той же апостол заповідає: «Благаю вас, браття: милосердям Божим, представте ваші тіла в жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого» (Рим. 12:1).

<< Обов’язок апостольського служіння (Мк. 8:1-10)

Істинне християнське служіння >>

Бесіди на Євангеліє від Марка