Істинне християнське служіння
«Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21).
Вірні цьому завіту християни перших століть завжди намагалися перемагати зло добром, і грізний колись язичницький світ змушений був поступитися силі добра християнського життя. Це високе життя – життя самовідданого служіння, в очах язичників завжди було найсильнішим аргументом на користь християнства. «Подивіться, як живуть християни», – казали вони, навертаючись до віри Христової. Навіть Юліан-відступник, один з найлютіших гонителів християнства, змушений був визнати висоту і безкорисливу добродійність християнського життя. «Соромно нам, – писав він в одному рескрипті, – що ці галилеяни піклуються не лише про своїх, але допомагають і нашим бідним і голодним, тоді як ми залишаємо їх у зневазі». Поширення християнства і його швидкі успіхи тим і пояснюються, що не зброєю, але любов’ю і турботою безкорисливого служіння поширювали його перші християни.
Чарівливості любові важко було опиратися. Навіть там, де поставали важчі і складніші завдання, де треба було відродити людину і перевиховати її порочне серце, поганого зробити хорошим, злого – добрим, невіруючого – істинним християнином, і там застосовувався і діяв успішно тільки спосіб служіння.
Святий Серапіон Синдоніт одного разу продав себе в рабство єретику-маніхею, щоб, спасти його і навернути в християнство. Положення рабів у той час було жахливим, але святий мужньо ніс важкий хрест принижень, побоїв, непосильної праці, натхненний своєю великою метою. Завжди старанний, завжди готовий до послуг, завжди привітний і радісний, він звернув на себе увагу свого пана, мало-помалу завоювавши його повагу, любов і довіру і, користуючись своїм моральним впливом, переконав нарешті відмовитися від маніхейської єресі.
Подвиг служіння як засіб відродження людської особистості не втратив свого значення і нині. Якщо ми абсолютно не знаємо випадків виправлення людини під впливом насильницьких заходів, то прикладів глибокого, благотворного впливу подвигу служіння дуже багато.
Але не всяке служіння може досягати таких результатів. Щоб мати благотворний вплив на людське серце, подвиг служіння має відповідати певним обов’язковим умовам, які надають йому внутрішню духовну силу.
По-перше, цей подвиг має бути сполучений з любов’ю; служіння тільки зовнішнє, холодне, без внутрішньої участі навряд чи справить благотворне враження і навіть може бути не оцінене, як не цінуємо ми платних послуг найманої прислуги або послуг чиновників в установах.
«І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи», – каже апостол (1Кор. 13:3).
«Усі жертви і милостині убогим, – пише о. Іоанн Кронштадтський, – не замінять любові до ближнього, якщо немає її в серці; тому, при подаянні милостині, завжди треба піклуватися про те, щоб вона подавалася з любов’ю, від щирого серця, охоче, а не з досадою і роздратуванням на них. Саме слово милостиня показує, що вона має бути справою і жертвою серця, і має подаватися з розчуленням або жалкуванням за тяжким станом жебрака».
Друга умова плідності подвигу служіння – це упокорювання. Навіть любов не може відродити людське серце без упокорювання. Любов горда, любов, повна зарозумілості, зазвичай деспотична і вимоглива, і може швидше замучити людину, яка стала її жертвою. У результаті часто виходить взаємне озлоблення.
Упокорювання в подвигу служіння полягає не стільки в тому, що людина бере на себе найнижчу і найбруднішу роботу, але головним чином у повній безкорисливості і відсутності егоїстичних мотивів любові. Ми усі знаємо, що любити можна або для себе, або для іншого, коханого. Плотська любов, закоханість, любов жениха до нареченої – ось типовий зразок любові для себе. Людина тут шукає передусім свого щастя, своєї насолоди, своїх вигод. Думка про щастя іншого, коханого, є зазвичай тут другорядною, лише як умова власного щастя, і наявність цього себелюбства в любові найяскравіше проявляється тут у почутті ревнощів з її злістю і мстивістю. Але можна любити, забуваючи себе, любити для іншого, не чекаючи для себе рівно нічого і думаючи лише про щастя коханого, хоч би для цього довелося пожертвувати особистим щастям і віддати себе на безутішне горе і страждання. Ця покірлива любов, яка «не шукає свого» (1Кор. 13:5), і є велика непереборна сила служіння.
Нарешті, третя обов’язкова умова сили християнського служіння полягає в тому, що воно має здійснюватися в Богу.
Це означає, по-перше, що його початком має бути заповідь Божа, а основним мотивом – послух волі Божій. «Я служу ближньому, бо цього хоче і вимагає Господь», – от думка, яка має складати початкову основу служіння. Тільки в цьому випадку воно є стійким, постійним і стає незалежним від капризу мінливих настроїв і особистих симпатій і антипатій, що змінюються.
По-друге, це означає, що суть почуття, яке спонукає до служіння, має бути любов до ближнього в Богу, тобто любов до того безсмертного, незгладимого образу Божого, який є в кожній душі і який може тільки потьмяніти, але не зникнути зовсім. «Я люблю ближнього, бо він – Боже творіння і носить у собі образ Божий», – от формулювання цього почуття.
Якщо наше служіння визначатиметься тим, наскільки нам приємна або неприємна та чи інша людина, то зі сфери впливу християнського служіння підуть саме ті люди, які найбільше цього потребують, тобто люди порочні, недобрі, бо вони, зазвичай, справляють неприємне враження. У служінні святих, заснованому на любові до образу Божого в людині, завжди помічається протилежний напрям цьому егоїстичному вибору. Преподобний Серафим з особливою любов’ю і ласкою ставився саме до найгрубіших, найбільш непоправних грішників, і чим морально гіршою була людина, тим більше участі і розташування зустрічала вона в преподобному. І, звісно, це правильний шлях, бо «не здорові потребують лікаря, але хворі; Я (Ісус Христос) прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мк. 2:17).
Служіння в Богу означає, нарешті, те, що кінцевою метою його має бути спасіння людини, приведення її до Бога. «Діти мої, – пише апостол Павло до галатів, – для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос!» (Гал. 4:19). Це відбивання образу Господнього в людському серці завжди було метою апостольського служіння.
Якщо ми засвоїмо цей погляд, то зрозуміємо, що матеріальні вигоди, які дає іноді людям християнське служіння, не можуть бути метою самі по собі, але лише допоміжним засобом для спрямування до морального вдосконалення і для досягнення його; зрозуміємо також, що служіння не може бути балощами чи сентиментальним потуранням, бо це зазвичай буває загибеллю для душі, але допускає і суворі заходи, якщо цього вимагає головна мета наближення до Бога.
От чому, незважаючи на свою велику любов до новонаверненої пастви, апостол Павло вважає за можливе застосування і рішучих заходів. «Благаю, – пише він до коринф’ян, – щоб мені і в день приходу мого не вдаватися до тієї рішучої сміливості, яку гадаю вжити проти деяких» (2Кор. 10:2). «Чого ви хочете? З палицею прийти до вас чи з любов’ю і духом лагідности?» (1Кор. 4:21). Але, звісно, суворість допустима лише при щирій любові.