Визнання учнями та заперечення Петра (Мк. 8:27-38)
З терпінням і великою любов’ю продовжуючи справу виховання Своїх учнів, Господь починає помалу розкривати перед ними істинні поняття про Самого Себе, про мету Своєї місії і про способи її здійснення. Наставав час, коли учням потрібно і можна було довірити цю таємницю, і передусім, відкрити точно і зрозуміло, Хто був їх Учитель. Подібно до більшості своїх співвітчизників, вони уявляли прийдешнього Месію в образі славного царя-завойовника, який відновить земне царство Ізраїлю і, можливо, підкорить йому весь світ. Це лестило їх національній самолюбності, і, не висловлюючи прямо, але вірячи в серці своєму, що в особі улюбленого Учителя вони знайшли обітованого Месію, учні з таємною радістю і гордістю готувалися розділити Його світську славу.
Цей забобон треба було викоренити щоб то не було; інакше їх чекало важке розчарування в нездійснених ілюзіях, що неминуче похитнуло б і зруйнувало їх віру в Господа. Належало показати їм справжнє лице Визволителя-месії – у Його упокорюванні, ганьбі, приниженні, щоб, по-перше, оберегти їх від цих гірких розчарувань, по-друге, показати, у чому полягає істинна велич, потуга і моральна краса Царства Божого і як усе це далеко від їх розуміння, і, по-третє, з’ясувати, що вимагається від них самих як від послідовників Месії і продовжувачів Його справи.
З обережністю приступає Господь до цього завдання. Забобон був укорінений, і з ним мала відбутися наполеглива і тривала боротьба. «За кого люди вважають Мене? – запитує Він. – За Іоанна Хрестителя, – відповідають учні, – другі – за Іллю, інші – за Єремію або за одного з пророків. Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте?»
І вперше висловлюючи вголос приховану думку усього маленького гуртка найближчих апостолів, відповідає Петро за усіх: «Ти є Христос».
Слово вимовлене. Господь цього не відкидає, але забороняє говорити про це, щоб не будити хибних надій у народі, і, користуючись слушною нагодою, починає роз’яснювати учням, яка має бути земна доля Месії – Христа. Які розмови! Як це мало схоже на приховану надію учнів, яку вони леліяли в глибині серця! Страждання, ганьба, смерть! Хто б міг про це подумати! Месія – не цар звитяжний і торжествуючий, а знехтуваний, невизнаний страждальник, засуджений на страту! Але навіщо це потрібно? І хіба не у владі Месії змінити цю сумну долю? Адже всемогутність Його безмежна! Чому ж не обрати Йому світлий шлях тріумфатора? Чому не скористатися Своєю силою, щоб уникнути страждань і горя?
Палкий апостол Петро не витримує. Він відкликає Господа убік і починає Йому перечити: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою!» (Мф. 16:22). Не раз вже Господь спокушався так само. На самому початку Свого служіння, ще тоді, коли Він постив серед мовчазних гір Галилейської пустелі, сатана також спокушав Його, намагаючись відвернути Його від хресного шляху страждань і скорботи і пропонуючи для здійснення Його місії інші способи, зручніші і приємніші, що не вимагають жертовного подвигу. Ми знаємо вже, що Господь відкинув підступні пропозиції спокусника. І ось тепер з вуст власного улюбленого учня Він чує вже давно знайомий, спокусливий голос і хоча слова йдуть від простодушного, люблячого серця, але вони такі ж підступні за сенсом, розраховані на людську слабкість. Недивно, наскільки різка відповідь Спасителя: «Відійди від Мене, сатано, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське» (Мк. 8:33).
Це означає: «Твої слова – бісівське навіювання! Ти пропонуєш уникнути страждань і смерті, бо цього страшиться людська слабкість! Ти думаєш тільки про тіло і його земне благополуччя і тому ти шкодуєш Мене! Але ти не думаєш про те, що Моя справа – Божа справа, і якщо до цієї мети веде шлях страждань і хреста, то його треба узяти, бо справа Божа вища за усе інше, і, творячи волю Божу, що направляє людину до своїх цілей, треба забути про себе, бо думати при цьому про свої зручності – справжній злочин!»
Різкий тон відповіді, можливо, свідчить про те, як часто і як глибоко хвилювала ця спокуса Господа і яка напруга духовних сил була потрібна від Нього, щоб протистояти цій тонкій і небезпечній спокусі.
«І, покликавши народ з учениками Своїми, сказав їм: хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде. Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мк. 8:34-37).
Господь прийшов на землю не для того, щоб насолоджуватися зручностями і радістю земного життя, але для того, щоб спасти людину. Засіб для цього був тільки один: стати спокутною жертвою за гріх людський, постраждати і померти. Треба було, щоб Він «гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на дерево, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися» (1Пет.2:24). Така була воля Бога Отця, «Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас» (Рим.8:32). Не сам, як людина, вигадав і обрав наш Спаситель цей шлях, але він був вказаний Йому волею Отця. Тому Господь і каже, що «Сину Людському належить багато постраждати» (Мк. 8:31). Так вирішено у Вищій Раді, і від Сина Людського залежить не особистий вибір шляху, але тільки добровільне підпорядкування передвічному рішенню Бога. І Він узяв на Себе цей хрест добровільного підпорядкування.
«Я зійшов з небес не для того, – каже Він, – щоб творити волю Мою, а волю Отця, Який послав Мене» (Ін. 6:38).
До цього ж Він закликає тепер Своїх послідовників – добровільно, відмовившись від своїх особистих бажань, узяти той хрест, який покладений на кожного з нас Богом, і йти тим же скорботним шляхом терпіння і самопожертвування, яким йшов Він, наш Спаситель.
У цьому добровільному підпорядкуванні лежить і запорука нашого спасіння, бо той, хто зрікся себе, цілком віддається керівництву Господа Ісуса Христа і Його Євангелія, той напевно не заблукає в лабіринті життя і благополучно досягне квітучих берегів вічних обителей; той же, хто шкодує себе, намагається зберегти себе і знайти шлях власними силами, той неминуче покалічить свою душу або погубить її абсолютно. Самолюбство і особистий вибір неодмінно захоплять людину на шлях світських радощів. У цьому і криється величезна небезпека, бо жодні вигоди світського життя не винагородять за загибель душі.