Сліпота любові
Не менш небезпечна для духовного життя і сліпота іншого роду – сліпота любові. Вона полягає в тому, що людина як би не помічає своїх ближніх. Вона цілковито поглинена собою, думає лише про себе, про свої вигоди, про свої інтереси. Чуже життя її не цікавить. Вона байдужа до чужого горя, повз чужу нужду проходить, не помічаючи її, страждання ближніх її не хвилюють. Вона замкнута у своєму егоїзмі, у себелюбних думах.
«Бачу, мов дерева, людей, що проходять» (Мк. 8:24), – сказав сліпий, коли Господь поклав на нього руки. Абсолютно так само дивиться на усіх людей і сліпий егоїзм. Для нього люди мають не більшої ціни, ніж дерева. Замкнутий у собі егоїст не відчуває скорботи ближніх, його не чіпають їх лиха, і він абсолютно не піклується ні про моральне, ні про матеріальне їхнє благополуччя. Йому просто немає жодного діла до інших людей. Замкнутий егоїзм з його зневагою до ближніх тим саме і небезпечний, що він є головною перешкодою для виконання цієї основної заповіді Господа Ісуса Христа.
Річ у тім, що в природі кожної людини, створеної за образом і подобою Божими, разом з іншими богоподібними рисами закладено і зерно природної любові. Але в первинному вигляді цей зародок, що не розвинувся, являє лише невизначену несвідому потребу любити і за межі цієї потреби не виходить. Розвивається цей зародок лише тоді, коли набуває конкретної форми, іншими словами, коли ця потреба любові знаходить для себе живий об’єкт, тобто коли людина, рухома цією потребою, прикладається своїм почуттям до іншої людини, спочатку, звісно, до ближчого – матері, батька і т. ін. Мало-помалу в це коло, обкреслене любов’ю, починають входити і інші особи, більш далекі. Число улюблених поступово зростає, і одночасно зростає і вроджене зернятко любові, перетворюючись нарешті на велику усеосяжну любов.
Якщо в той же час ця любов не залишається лише невизначеним, недіяльним почуттям, але людина проявляє її активно в добрих справах стосовно ближніх, у турботах про них, в увазі до них, то вона стає інтенсивнішою, палкішою, міцнішою. Такий закон серця, закон розвитку любові.
Якщо ж людина живе життям вузького себелюба, не хоче і не вважає за потрібне ні до кого застосувати природне почуття любові і розвивати його справами добра і милосердя, то цей Божественний дар любові, даний людині, неминуче атрофується, зникає. Маленький зародок вимагає догляду, уваги, без цього він в’яне, сохне, і людину поступово охоплює похмура, духовна сліпота – сліпота любові, коли вона вже зовсім перестає помічати і розуміти своїх ближніх.
<< Сліпота віри