Життєвий шлях і земний хрест
Життя з його хистким ґрунтом, з постійною небезпекою моральних провалів, з його спокусами і вадами, що затягують у свій глиб, як трясовина, нагадує болото.
Ось ви підійшли до цього болота, яке перегороджує вам шлях. Так чи інакше ви маєте через нього перейти. Але як? Минути, обійти навколо неможливо. Воно простягається на всі боки, наскільки вистачає погляду. Треба йти прямо. Стежин не видно: очерет, яскраво-зелений мох, місцями поблискує вода, застерігаючи про небезпеку. Напрям вам невідомий. Відомо лише, що на кожному кроці може загрожувати загибель: легко або зав’язнути в бруді, або зірватися в трясовину, що вабить своїм оксамитовим покривом свіжої ніжної зелені, але звідки немає виходу. Варто лише потрапити туди – і болото засмокче, затягне у свою підступну, холодну безодню. Таке життя.
Люди необережні або легковажні, які становлять величезну більшість, йдуть цим болотом, не думаючи багато: там де сухіше, зручніше і де, здається, пролягає дорога, і не міркують, куди приведе вона… Зазвичай приходять до трясовини, з якої немає виходу…
Люди захоплюються, біжать за блукаючими болотяними вогнями, які ніби ваблять їх, танцюючи в повітрі і відлітаючи все далі, далі, ніби метелики, заманюючи нещасних божевільних углиб болота, і зникають раптом у той самий момент, коли жадібно протягнута рука вже готова схопити оманливу примару. Така пристрасна гонитва за земним щастям, за радощами і життєвими задоволеннями…
Треті намагаються знайти справжній шлях власними силами. Самовпевнено вступають вони в болото. «О, ми завоюємо життя, – заявляють вони, – власноруч побудуємо своє щастя! Самі знайдемо або прокладемо дорогу до яскравого, прекрасного майбутнього! Нам не треба провідників, і ми не потребуємо вказівок! Людина – коваль свого щастя: для цього в неї є гордий і допитливий розум!» І відважно крокують вони болотом, кличучи за собою інших і вдаючи, ніби вони знають дорогу до твердих, спокійних берегів. Ці самовпевнені люди зі своєю упертою зарозумілістю зазвичай закінчують тим, що разом із стадом своїх послідовників забираються в пучину, де і знаходять свою загибель.
Але в житті ніхто своїх доріг не знає і ніхто не може сказати, що йому готує прийдешній день… Тому розсудлива людина неминуче шукатиме керівництва. Найпростіше, найприродніше і найрозумніше міркування може бути тут лише одне: болото мені незнайоме. Я не знаю дороги… Йти треба, але йти наугад – це вірна загибель. Щоб то не було мені треба знайти того, хто знає шлях. Інакше я загинув…
Таке міркування всякої розумної людини в житті. Боячись безнадійно заплутатися в лабіринті життєвих стежин, що сплітаються і розбігаються, губляться в таємничому тумані майбутнього, вона завжди відчуває нужду в досвідченому керівництві, і де вона може знайти вірніше, надійніше і милостивіше керівництво, як не в Господа, Який усе знає, перед Яким усе явно і відкрито? Одного разу Фома запитав Господа: «Господи! Не знаємо, куди йдеш; і як можемо знати путь? Ісус сказав йому: Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:5-6).
Інакше і бути не може. Слабка, обмежена, з розумом, отуманеним пристрастями, людина ніколи сама не знайде справжнього шляху життя. Їй залишається одне: узяти хрест свій і покірно йти за Господом. Інакше небезпека заблукати в житті і духовно загинути для неї неминуча.
Втім, і та дорога, якою Господь веде людину через болото життя, важка і здається іноді небезпечною. Трясовина часто глибока, зустрічаються провали; здається іноді: от загрузнеш у болоті, і холодна безодня поглине тебе і зімкнеться над твоєю головою. Але і в ці хвилини не випускайте руки Господньої, що веде і підтримує вас, і Він знову виведе вас на рівне, сухе місце. Як би то не було, це єдина можливість пройти благополучно трясовину життя, бо тільки Він знає шлях. «Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене». Іншого шляху немає.
Як би не були важкі випробування, що зустрічають нас на цьому шляху, ми можемо бути цілком упевненими, що Господь не дасть нам спокус, які були б вищі за наші сили, але разом з випробуваннями пошле і розраду, щоб нас підбадьорити, зміцнити і дати нам силу перенести тяжкість життєвого шляху.
Але для цього потрібно цілком віддатися Богові, підкоритися Його керівництву і відмовитися від своєї волі. Випробування бувають завжди серйознішими і важчими, коли необхідно зломити нашу упертість і подавити наше свавілля, що повстає і ремствує проти того хреста, який Господь поклав на наші плечі. Якщо ж Господь зустрічає повну покірність з боку людини і якщо усі випробування приймає з почуттям щирої вдячності, твердо віруючи, що усе це посилається для її користі, тоді спокуси пом’якшуються, і Господь веде людину такою ніжною, люблячою, милостивою рукою, що тяжкість хреста майже непомітна: до такої міри точно розміряється трудність подвигу, даного людині, з її силами, і так непомітно, з мудрою поступовістю збільшується ця трудність у міру розвитку духовних людських сил.
Можна сказати, що хрест кожної людини зроблений точно за її міркою і що тільки наша нетерплячість, непокірність і пристрасність роблять його важким.
Як би то не було, в якому б становищі не перебувала людина і які б випробування їй не довелося перенести, можна з упевненістю сказати, що усі вони безумовно потрібні людині для її духовного вдосконалення і що Господь посилає їй завжди найкраще, найкорисніше, що тільки потрібне їй, стосовно умов її внутрішнього розвитку і духовного зростання. Не буває даремних, безцільних, зайвих страждань, бо не жорстокість, але любов визначає покарання, що посилаються Господом людині. «Бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає. Карає на користь, щоб нам мати участь у святості Його» (Євр. 12:6, 10). Тому «коли ми, будучи карані плотськими батьками нашими, боялися їх, то чи не значно більше повинні покоритись Отцеві духів, щоб жити?» (Евр.12:9).
Хто добровільно бере на себе ярмо Христове, той скоро пізнає, наскільки благе це ярмо і відчує, який легкий Його тягар (Мф. 11:30).
Навіть спокуси іноді потрібні бувають людині і посилаються з виховними цілями. Християнин може цілком і безумовно довіритися Богові, бо Бог є вища любов і вища добрість.