Пастка від саддукеїв (Мк. 12:18-27)
У цьому євангельському уривку перед нами з’являються нові фігури Господніх ворогів – саддукеї. У них немає релігійно-обрядового фанатизму і національної винятковості фарисеїв, але для них так само чуже, незрозуміле і неприйнятне високо духовне вчення Спасителя. Їх можна назвати партією легковажного раціоналізму. Прагнення усе зрозуміти в релігії і охопити вузьким людським розумом, навіть без турботи про те, щоб шляхом подвигу піднятися до вищих містичних споглядань, – це прагнення понад усе характеризує саддукеїв. Неминучим наслідком цього бажання підпорядкувати усе суду розуму є маловір’я і заперечення тих пунктів релігії, які являли певні труднощі для розуміння. Такі люди зазвичай заперечують усе, чого не розуміють, не намагаючись докласти великих зусиль, щоб вдуматися в питання глибше і ґрунтовніше.
Якщо фарисеї спокушали Спасителя, намагаючись поставити Його в протиріччя з обрядовим розумінням Мойсеєвого Закону і з болюче збудженою національною самолюбністю євреїв, то саддукеї нападають, використовуючи свій дрібно-раціоналістичний арсенал. Не бажаючи надто утрудняти себе глибокодумним вивченням релігії і Священного Писання, вони віддають перевагу легкій грі дозвільної дотепності, вправляючись на питаннях, що не мають ні морального, ні догматичного значення, але дозволяють лише виявити більшу або меншу спритність софістики і сперечань.
Вони годинами могли сперечатися про питання як, наприклад: чи може Бог коїти зло? чи може Бог створити такий камінь, який Сам не може підняти, нагадуючи в цьому плані схоластичних мудреців середньовіччя з їх знаменитим питанням: «скільки ангелів може уміщатися на кінчику голки?» Зрозуміло, що в таких суперечках не було нічого, окрім порожньої казуїстики. До таких питань належить і те, яке саддукеї пропонують Господу, – питання про сім братів, одружених на одній жінці. Важко сказати, чи було вигадане це питання або саме життя дало для нього фактичний матеріал, але, поза сумнівом, у питанні саддукеїв чується неприховане кепкування. Вони не вірять у воскресіння мертвих і намагаються зробити з цього вчення курйозно-безглуздий висновок, який мав вийти з нього в юридичній обстановці закону Мойсеєвого і який, на їх думку, мав спростувати і саме вчення.
Господь відповідає просто і серйозно. Він нічим не відгукується на кепкування недалекого і неглибокого розуму і спокійно роз’яснює, що постанови Мойсеєвого закону не можуть бути обов’язковими для майбутнього життя, умови якого будуть абсолютно іншими, і що це загробне життя після воскресіння буде життям істот духовних, для яких земні закони не мають сенсу.
Роз’яснюючи безглуздість казуїстичного положення, придуманого саддукеями, Спаситель відповідає далі і на те невисловлене питання, яке і було головним центром непорозуміння, складаючи в той же час одну з найбільш великих помилок саддукейської партії, – питання про воскресіння мертвих.
Як би ми не оцінювали логічні підстави відповіді, для нас абсолютно зрозуміло, що в цьому місці Господь підтверджує думку про безсмертя людської душі і про воскресіння мертвих. Для нас це надзвичайно важливо, бо усі такі певні положення, висловлені Спасителем, вже через свою авторитетність служать основними і найбільш твердо встановленими догматами новозавітного вчення незалежно від всякого роду логічних міркувань і доказів, наведених для їх підтвердження.
Отже, Господь абсолютно чітко і ясно говорить про майбутнє воскресіння мертвих: «А про мертвих, що вони воскреснуть, хіба не читали ви в книзі Мойсея, як при купині Бог сказав йому: Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова? Бог не є Бог мертвих, а Бог живих. Отже, ви дуже помиляєтесь» (Мк. 12:26-27). Певнішого і яснішого свідоцтва про майбутнє загальне воскресіння ми не можемо і вимагати.
На доказ людського воскресіння Господь наводить факт безсмертя її душі і цю істину, у свою чергу, підтверджує посиланням на текст Священного Писання, де в книзі Вихід Господь Саваоф називає Себе Богом Авраама, Ісаака і Якова (Вих. 3:6), патріархів, які давно відійшли у вічність. Висновок робиться такий: «Бог не є Бог мертвих, а Бог живих».
Отже, усі ці прабатьки, померлі для нас, живі для Бога, «бо в Нього всі живі», додає євангеліст Лука (Лк. 20:38). Звісно, Творцем Господь залишається і для мертвого, навіть неорганічного царства, але Богом у власному сенсі Він є тільки в Царстві живих, бо тільки живі можуть пізнати Бога і визнати Його над собою. «Живий, тільки живий прославить Тебе», – каже пророк Ісая (Іс. 38:19).
Таким чином, Господь точно і прямо каже, що є безсмертя і є воскресіння. Для нас, вірних, цього твердження було б абсолютно достатньо, але, на жаль, і в наш час є немало саддукеїв, людей легковажно-раціоналістичного сприйняття, що заперечують ці істини релігії. Майбутнього, загробного існування вони не визнають, і смерть для них є повне знищення, перетворення на ніщо. Життя можливе тільки в межах земного існування. Померла людина, згнила, виріс над нею лопух – і більше немає нічого!
Така їх філософія.
Не можна відмовити цій філософії в прямолінійності і в зрозумілості, але навряд чи можна назвати її глибокою. Найчастіше причиною такого матеріалістичного переконання є життя, яке підпорядковане пристрасті і переслідує цілі виключно тваринного, фізичного благополуччя. Людина, яка живе для утроби, взагалі втрачає уявлення про духовне.
Такими були саддукеї. Ці вожді єврейського народу, що тримали у своїх руках вищі духовні посади, і дали зі свого середовища немало первосвящеників, були лише вузькими кар’єристами, які думали тільки про земне благополуччя і про особисту вигоду. Для кар’єри вони жертвували усім: і національною самолюбністю, плазуючи перед римською владою, і суворістю моральних правил, що обмежували їх нестримне прагнення до земних насолод, і чистотою релігійних переконань, що загрожували розплатою за безпринципність діяльності і за нерозбірливість у засобах задля досягнення мети.
Цілком можливо, що і саме заперечення майбутнього воскресіння, якщо і не було в них народжено, то, поза сумнівом, підтримувалося внутрішнім усвідомленням нечистоти і беззаконня свого життя, і смутним страхом перед майбутнім покаранням. Людина неохоче вірить у те, що їй неприємне і чого вона не бажає, а лукава думка догідливо приходить на допомогу, переконуючи в протилежному. Ці причини заперечення духовних істин залишаються незмінними і нині: грубо-тваринне, пристрасне життя, що притуплює духовний зір і не дозволяє йому проникнути за межі чуттєвого, земного горизонту, і неприємне почуття неминучої відповідальності при допущенні існування потойбічного світу і духовного життя.
Людина, віддана пристрастям, завжди із задоволенням і готовністю прийме усі аргументи, що заперечують загробне життя і пов’язану з ним розплату, бо тоді їй легше жити і грішити. Усвідомлення неминучої розплати не висить над нею постійною загрозою, і вона сама готова переконати себе в тому, що усе це – лише марні страхи, придумані кимсь, щоб заважати їй насолоджуватися життям. Якщо ж людина бажає сама себе обдурити, закриваючи очі на правду, то врешті-решт це їй, звісно, вдається.