Вище щастя і шлях до нього
Як би не сперечалися про можливість факту Преображення і про природу осяйного світла, безперечне одне: промінь вищого щастя осяяв у цю хвилину серця учнів Господніх, і причина цього полягала в спогляданні Божественної слави. Якщо одне споглядання цієї слави наповнило учнів блаженством, то яким має бути щастя людини, яка досягла тісного і щирого єднання з Богом у такій мірі, що Господь мешкає в ній, пронизуючи усю її істоту променями Своєї немеркнучої слави, яка як би струмує з людини, освяченої і просвітленої Його присутністю!
У цьому і полягає вище щастя: в єднанні з Богом, що робить людину причасником Божественної слави.
У цьому ж полягає і вирішення проблеми загального щастя. Адже щастя відчувається кожною людиною особисто, у власному серці. Щастя завжди індивідуальне. Суспільство не має якогось особливого органу, якогось колективного серця, здатного переживати якийсь особливий, специфічно громадський стан щастя. Тому проблема громадського щастя не може бути поставлена так, як її часто помилково ставлять: ощасливте суспільство, і кожен член його буде щасливий. Дослідів здійснення цього було багато, і усі вони були невдалими. Тут необхідно зробити абсолютно зворотну перестановку: якщо кожен окремо член суспільства щасливий, то і громадське життя щасливе. Загальне щастя, як кораловий острів з поліпів, виростає з додавання індивідуального щастя. Щасливе суспільство є сума щасливих людей.
Але в чому полягає особисте переживання щастя, ми тепер вже знаємо з євангельського оповідання про Преображення. Через цей же етап проходить і дорога до загального щастя, ключ до якого все той же: єднання з Богом. Але для того, щоб досягти блаженства єднання з Богом, необхідно кожному з нас духовно переродитися, преобразитися, бо «Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви» (1Ін.1:5), у світла ж не може бути єднання з пітьмою, і наша похмура душа в її нинішньому стані Бога сприйняти не може.
Для загального щастя, таким чином, потрібне особисте відродження, особисте Преображення. Щоб змінити, покращити життя, необхідно преобразитися нам самим.
На життя тепер скаржаться дуже часто і багато. Задоволених майже немає. Але завжди у відповідь на ці скарги і зітхання проситься мимовільне питання: «А що ви зробили, щоб покращити життя?» Смуток, скарги і повна бездіяльність справі не допоможуть. Ми усі чекаємо готового щастя: хтось прийде, хтось усе налагодить, хтось влаштує наше життя. Нам належить тільки прийняти ці турботи і насолоджуватися благополуччям, що сталося без нас. Треба зрозуміти, що таке ставлення до життя докорінно помилкове. Хто б не взявся за влаштування нашого життя і як би талановито він це не робив, ми неодмінно зіпсуємо всяке життя, якщо не змінимося самі і не працюватимемо над своїм духовним вдосконаленням. З поганого матеріалу завжди вийде погана будова. Тому на кожному з нас лежить обов’язок розвинути і покращити свою духовну природу, і цій роботі над собою не можуть перешкодити жодні зовнішні умови існування.
Духовне Преображення потрібне для кожного з нас як обов’язкова умова особистого і громадського щастя.
Що ж для цього треба?
Передусім необхідно віддатися Богові повністю. Це перший момент. Необхідно знайти в собі силу і бажання прийти до Бога і сказати: «Господи! Ось я весь перед Тобою! Я хочу бути Твоїм! Мої думки, мої таланти, мої сили – усе, усе має належати лише Тобі! Всього себе цілком, без залишку я віддаю і присвячую Тобі на служіння! Для себе я не залишаю нічого… Тебе любити, Тобі служити, Тобою, для Тебе і в Тобі жити – ось усе, що мені потрібно і про що я благаю Тебе!»
Це не означає, звісно, що ви негайно ж зумієте здійснити у своєму житті цей святий порив, це благання: боротьба буде довгою і наполегливою, але треба щиро прийняти це найбільше рішення життя і приректи себе безповоротно на нове життя, життя послуху і служіння Богові, якими б великими не були майбутні труднощі. Але наша біда полягає у відсталості, у духовній нерухомості. Ми занадто зріднилися зі своїми умовами життя. Утворилися певні звички не лише зовнішньої поведінки, але і ставлення до життя, весь світогляд, настрій, смаки – усе відлилося в певні форми, що пристосувалися до існуючої життєвої обстановки. І ось усе це треба змінити і змінити докорінно! Звісно, це важко.
Дві головні перешкоди стоять, звичайно, на цьому шляху оновлення життя. Перше – наш егоїзм, який перешкоджає нам віддатися в повній мірі Богові. Цим пояснюється наша нерішучість і незавершеність добрих поривів. Ми часто готові буваємо віддати Богу багато що, але завжди в душі залишається заповідний куточок, де панує наше «я» і який ми бережемо для себе. Розстатися з цим куточком, допустити в нього когось і віддати заповітний ключ від нього ми довго не вирішуємося, і в цьому криється велика небезпека, бо егоїзм, який не зламаний абсолютно і сховався хоч би в одному закутку душі, рано чи пізно розростається знову, як бур’ян, і заглушає добрі сходи. «Двоєдушна людина нестійка на всіх шляхах своїх» (Як. 1:8). Не можна одночасно служити двом панам – собі і Богові, бо в житті людини може бути тільки один центр, і балансувати на слизькому рубежі, що розділяє егоїзм і самозречення, самолюбність і служіння Богу, впродовж довгого часу абсолютно неможливо. Якщо людина не докладе зусиль, щоб остаточно і безповоротно схилитися на бік добра і самозречення, вона рано чи пізно обов’язково звалиться в безодню гріха і служіння своєму егоїзму. Це ми вже знаємо.
Іншу перешкоду на шляху відродження ставлять наші відсталість і лінь, які постійно нашіптують нам лукаву думку: «Навіщо змінювати свої звички, смаки, погляди, увесь напрям життя? Це так важко і вимагає зусиль майже неймовірних. І для чого? Хіба не можна без цього обійтися? Адже жили ж раніше добре, спокійно, благополучно, і нічого не було потрібне… Ніяких зусиль, жодних змін внутрішнього життя. Можливо, і тепер обійдемося без цього. Можливо, і тепер від нас нічого не знадобиться, і життя саме повернеться до старого і покотиться знову легко і спокійно, як сані по гладко наїждженій зимовій дорозі!.. На жаль! Життя в послуху Богу і Його заповідям, життя, повне внутрішньої боротьби, моральних зусиль волі і духовної роботи над собою, було потрібне завжди, і якщо ми цього життя не провадили і все-таки не відчували над собою грози гніву Божого, то це був лише акт Божественного довготерпіння, готового милувати найзакореніліших грішників в очікуванні їх виправлення. Але і довготерпіння Боже має межі і змінюється гнівом Божим, якщо люди наполегливо не хочуть розстатитися з грішним життям.
Для того, щоб знову влаштувати життя і на місці розвалин звести нову будівлю, необхідно виконати величезну творчу роботу. Не можна зараз залишатися байдужим глядачем в очікуванні, що усе влаштується саме собою. Життя вимагає в даний момент зусиль і праці від кожного з нас, і передусім зусиль для зміцнення тих морально-релігійних засад в особистому і громадському житті, на яких воно тільки і може триматися.