Боротьба з марнославством (Мк. 9:30-42)
У той час, до якого відноситься розповідь прочитаного євангельського уривка, учні Господні були ще далеко не на висоті моральної християнської досконалості. Узяті з простого народного середовища, з маси єврейства, вони, мабуть, не могли відразу уловити високий дух Христового вчення і відмовитися від національних недоліків і забобонів. Поза сумнівом, як усі благочестиві євреї, вони з благоговінням ставилися до закону Мойсеєвого і строго дотримували його заповіти, але при найсуворішому виконанні Старий Закон не міг підняти людину до рівня християнства, і, можливо, з найбільшою наочністю його недосконалість порівняно з християнським вченням позначалася в одному плані: він майже не боровся з самолюбністю людини, з її гордістю, славолюбством і марнославством – одним словом, з тим ворогом людського спасіння, який у християнстві визнається найсерйознішим і найбільш небезпечним.
Старий Завіт визначав головним чином правила зовнішньої поведінки; християнство вимагає переважно боротьбу з внутрішньою людиною, з її егоїстичним «я». Учні Господні – на перших порах, принаймні, – необхідності цієї боротьби ще не усвідомлювали; для них ще не було цілком зрозуміло, що суть християнської моральності і в той же час її висота, саме і полягає в подвигу самозречення і в ломці особистої і національної самолюбності. Втім, пішовши за Христом, вони відмовилися від усіх зручностей життя, але вони, мабуть, думали винагородити себе за це земними благами майбутнього месіанського царства і колишньої самолюбності в усіх її відтінках вони не втратили. У цьому плані їх ще треба було виховати.
У цьому євангельському уривку ми знаходимо три уроки, даних Господом Своїм учням з певною метою: показати їм марність людської самолюбності і її несумісність з принципами нового вчення.
«Вийшовши звідти, проходили через Галилею, і Він не хотів, щоб хто довідався. Бо навчав учеників Своїх і говорив їм, що Сина Людського видано буде до рук людських, і вб’ють Його, і, вбитий будучи, Він на третій день воскресне. Вони ж не розуміли цих слів, а запитати Його боялися» (Мк. 9:30-32).
Зрозуміти простий, буквальний сенс слів Господніх було, звісно, неважко, і учні розуміли, що означає бути виданим і убитим. Але цей простий сенс і не укладався в їхніх головах. Здавалося, що Господь говорить тут притчами, алегорично, і хоче сказати щось інше… Що саме – вони не могли здогадатися, але Його слова в їх буквальному розумінні здавалися для них до такої міри жахливими і так мало узгоджувалися з тим, чого вони чекали від свого Учителя і Месії, що прийняти їх у цьому сенсі було неможливо.
Сама таємничість їх подорожі через Галилею, на чому наполягав Господь, ймовірно, їм вже не подобалася. Їм хотілося йти відкрито, привертаючи загальну увагу, хотілося, щоб людські натовпи збігалися з усіх боків до їх Учителя, збільшуючись усе більше, щоб їх подорож перетворилася на тріумфальний хід, гідний Месії. А далі… Далі їм вже увижалися перспективи майбутньої слави, гучні перемоги, скидання ненависного римського ярма, царські почесті, велич і могутність влади, безумні овації… І в центрі усього цього блиску їх Равві і вони, які перші визнали в Ньому Великого Месію, усюди і завжди з Ним, оточені також променями Його слави як Його найближчі співробітники.
Звісно, ці перспективи дратували їх славолюбство, ще не приборкане стражданнями і істинним розумінням сенсу Христової науки. Поза сумнівом, цієї слави вони чекали і бажали її для себе.
І раптом ці розмови про смерть, про зраду… Що ж це означає? Чи усі мрії – обман уяви?
А тим часом Господь навмисно руйнував їх ілюзії. Навмисно оточував Свою подорож такою таємничістю, щоб вона була схожа швидше на втечу переслідуваного злочинця, ніж на спокійно-величаве пересування популярного равві. Навмисно говорив про Свої близькі страждання і смерть, щоб присікти зльоти славолюбної уяви Своїх учнів і дати їм зрозуміти, що їх пихаті мрії не потрібні для Його справи і безглузді, і що не земна слава, але ганьба і страждання чекають і Його, і разом з Ним Його вірних послідовників, що в цих стражданнях і приниженнях і полягає той подвиг, на який Він їх покликав.
Ось чого не могли зрозуміти учні.
Другий урок відбувся негайно за першим. Коли вони прийшли в Капернаум, Ісус «запитав їх: про що дорогою ви міркували між собою? Вони мовчали, бо дорогою сперечалися між собою, хто більший. І, сівши, запросив дванадцятьох і сказав їм: хто хоче бути першим, нехай буде з усіх найменшим і всім слугою» (Мк. 9:33-35).
Гордість учнів проявилася тут у наївній суперечці: хто з них більший або кращий? Поза сумнівом, ці дитячі хвастощі пов’язувалися при цьому з іншим питанням: хто з них займатиме перше місце в майбутньому царстві Месії? Вони все ще не могли відмовитися від своїх забобонів.
Знову Господу доводиться викласти учням Своїм урок упокорювання. Знову Він вказує їм, що в Його царстві владолюбство – така ж вада, як і славолюбство, що звичайні поняття про велич мають бути змінені докорінно і замінені абсолютно протилежними і що моральна висота і духовна близькість до Нього залежать не від значущості займаного зовнішнього становища, а від готовності покірливо схилитися перед усіма і служити усім. Такий ідеал християнина, абсолютно протилежний гордовитому типу язичницької або фарисейської душі.
Нарешті, третім Своїм уроком Господь викорінює самолюбство учнів там, де воно було найнебезпечніше: насправді їх майбутнє апостольське служіння має бути безкорисливим і стояти поза всяким впливом особистої самолюбності: «Відповів Йому Іоан, сказавши: Учителю, ми бачили одного, який Твоїм іменем виганяє бісів, а не ходить за нами; і заборонили йому, бо він не йде слідом за нами. Ісус сказав: не бороніть йому, бо нема нікого, хто сотворить чудо в ім’я Моє і зможе скоро лихословити на Мене. Бо хто не проти вас, той за вас» (Мк. 9:38-40).
Учні забороняють невідомому для них виганяти бісів ім’ям Господнім тільки тому, що він не належить до їх тісного кола. Вони не кажуть, що він – людина невіруюча або провадить ганебне, негідне життя. Їх не зупиняє та обставина, що біси коряться йому і він може виганяти їх ім’ям Христовим, що ясно свідчить про його віру і високу моральність, бо інакше він не мав би такої сили. Але вони гніваються на те, що він користується ім’ям їх Учителя, не будучи Його учнем, і таким чином як би відбирає їхні права. Їм хотілося б, щоб честь поширення справи Христової належала тільки їм, і на несподіваного незнайомця вони дивляться як на прикрого конкурента. Таким чином, у цій нетерплячій забороні позначається уся та ж самолюбність у новій її формі честолюбства.
Якби учні віддані були цілком і виключно справі Господній, то, звісно, вони мали тільки радіти тому, що ця справа знаходить ще нових працівників, подібно до того, як радів апостол Павло, чувши, що інші продовжують його справу: «Як би не проповідували Христа, – пише він, – удавано або щиро, я й тому радію і радітиму» (Флп. 1:18).
Врешті-решт, щирому, ідейному працівникові абсолютно байдуже, чи висунеться він сам і чи віддадуть йому належну частку за його діяльність; йому важливо і потрібно лише одне: щоб та справа, якій він присвятив себе, його справа процвітала. Учні до цієї висоти ще не дійшли. У них ще надто сильне честолюбство, і свої лаври і очікувану честь майбутнього царювання вони ні з ким ділити не хочуть.
Господь негайно зупиняє цей зліт честолюбства, що набуло форми нетерплячої дратівливості, і дає зрозуміти, що в служінні Його справі честолюбство неприпустиме.
«Не бороніть йому, – каже Він, – бо нема нікого, хто сотворить чудо в ім’я Моє і зможе скоро лихословити на Мене. Бо хто не проти вас, той за вас». Не біда, що цей чоловік не ходить за вами і не належить до вашого кола. Якщо він творить дива ім’ям Моїм, то він робить те саме, що і ви: зміцнює віру в Мене. Він – ваш союзник, і забороняти йому його діяльність так, як ви це робите, – означає шкодити справі заради особистого честолюбства.
<< Досвід віри