Ставлення до інакодумців
Напоумлення Господнє Своїм учням порушує надзвичайно важливе практичне питання: як ставитися до людей, так званих інакодумців, до тих, які не належать до нашої Церкви або до нашої громадської організації. Питання для нас важливе з причини великої кількості людей, які стоять нині поза церковною огорожею, з якими доводиться так чи інакше стикатися в житті. Невміння ввести в стосунки до них правильний християнський погляд часто призводить до взаємної ворожнечі і непотрібного озлоблення.
Передусім з відповіді Господньої зрозуміло, що в жодному випадку до цих стосунків не повинні домішуватися самолюбство або честолюбство, яке часто перешкоджає людям навіть зрозуміти один одного. Воно і є зазвичай причиною церковних розбратів і розподілів.
Насправді, звідки це нескінченне дроблення християн на католиків, православних, протестантів, баптистів, лютеран, пресвітеріан і т.ін.? Звідки ці незліченні секти? Адже істина Христова одна, і тому має бути «одне стадо і один Пастир» (Ін.10:16). Між тим цього немає.
Головна причина цього дроблення полягає в тому, що до чистої Христової істини домісилася людська самолюбність і плотський елемент внесений в організацію єдиної Христової Церкви. Коли виникала якась богословська думка, незгодна із загальноприйнятою церковною, її прибічники неодмінно хотіли досягти для неї переваги, як це ми бачимо в історії єресей; іноді до цього домішувалося ще політичне честолюбство і бажання влади, як це було при відділенні Західної Церкви від Східної; іноді гордість, зарозумілість, чванлива гордовитість розуму, занадто упевненого в собі і який вважав себе вищим за інших, заважали примиренню богословських течій і заспокоєнню церковної хвороби. Але в усіх цих розподілах був один основний гріх: забута заповідь про любов.
І в результаті вийшло щось неймовірне: там, де почався розподіл і народилися самолюбні ревнощі, там почалася ворожнеча – ворожнеча в ім’я Євангелія, ненависть до «інакодумців» заради дотримання чистого вчення Христа, Який учив про любов і віддав життя в ім’я любові. Ворожнеча перейшла в страшне озлоблення. Полилися потоки крові… Це була якась жахлива, пекельна іронія, що перекрутила християнство.
Нація йшла проти нації. Католицька Іспанія – проти протестантської Англії. Вірні проти вірних. Католики проти протестантів. У Франції спалахувало і розгоралося переслідування гугенотів. В Іспанії і Нідерландах лютувала інквізиція, що спалювала єретиків на багаттях ad majorem Deі glorіam, тобто для більшої слави Божої. У Росії переслідували розкольників-старообрядців і ватажків їх відправляли в заслання, в ув’язнення. Прямо неймовірно, як в ім’я Боже люди проливали стільки крові і так люто і пристрасно ненавиділи один одного, не знаючи меж свого озлоблення і жорстокості.
Тепер умови боротьби, втім, змінилися. Немає більше релігійних війн, потухли багаття інквізиції, не ллється людська кров ad majorem Deі glorіam. Релігійна боротьба набула культурної форми диспутів і богословських суперечок. Але і тепер ще демон марнославства і самолюбства знущається над захисниками Христової істини, і ці диспути часто закінчуються взаємними прокляттями і озлобленням. Розколи і секти не знищуються і навіть не зменшуються в числі, але прірви між різними відтінками християнських віросповідань стають глибшими і нездоланнішими. Ці спори не призводять до жодних результатів ще тому, що весь час обертаються в сфері теоретичних або догматичних питань, тоді як коріння розподілу лежить не тут, але у взаємних антипатіях релігійних суспільств, викликаних різними історичними умовами. Отже, не теоретичні суперечки, а тільки любов може зблизити людей різних віросповідань. Спори ж з їх бажанням перемоги викликають тільки так звану odіum theologіcum, тобто богословську ненависть, поза сумнівом, гіршу з усієї існуючої єресі. Релігія тоді служить тільки маскою для обману, бо «хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1Ін. 4:20).
У цьому дусі любові діяли і цією любов’ю перемагали усі перешкоди великі місіонери усіх віків.
Біля 1050 року на Ростовській землі, населеній у той час напівдикими і жорстокими язичниками, проповідував слово Боже святитель Леонтій. Ці варвари, які вигнали до Леонтія з побоями і муками двох єпископів, недружньо зустріли і його. Вони стали всіляко ображати і ганьбити нового святителя і проповідника християнства і нарешті вигнали і його. Але Леонтій не зневірився і не образився цим; він знав і бачив, що і в цих варварів у глибині душі прихована іскра Божественного вогню, яку потрібно тільки зуміти дбайливо розкрити і запалити.
Леонтієві радили залишити дикунів.
– Дивися, які вони наполегливі язичники, – казали йому.
– Не відступлю я від цих язичників, – відповідав Леонтій, – вони коять нам зло, а ми відшукуватимемо в них добро, і цим добром скоро переможемо зло.
І незважаючи на небезпеку, що загрожувала йому, він залишився жити біля Ростова, біля потоку. До нього з цікавості заходили спершу діти язичників, а потім і дорослі. Леонтій приймав їх ласкаво і любовно і дарував їм що міг, причому, знайшовши хвилинку, розповідав своїм гостям про Бога, Який усе створив і про усе промишляє, Який любить усіх людей, особливо добрих і мирних; розповідав про Ісуса Христа, Сина Божого, Який приходив у світ, щоб навчити людей любити Бога і один одного. Така лагідна, незлобива проповідь скоро привернула до нього багато язичників, і вони стали приходити до нього тисячами. Про це дізналися найзавзятіші і закоренілі язичники. Вони на чолі з жерцями прийшли до святителя з кілками, щоб убити його. Але Леонтій безстрашно вийшов до них назустріч і став похваляти їх ревнощі, з якими вони захищають свою віру.
– За це я вас люблю, – сказав святитель, – і молюся за вас Богові, щоб Він швидше просвітив вас світлом істинної віри.
Бачачи таку лагідність, розлючені язичники скоро заспокоїлися і теж стали слухати проповідника. Відтоді вплив святителя Леонтія ставав все більш і більш чарівним. А до кінця життя святителя (біля 1073 р.) цей край вважався вже в числі просвічених світлом Христового вчення.
Такий люблячий голос Православної Церкви.
Отже, не забудемо головного і основного в законі Христовому: не забудемо любові навіть стосовно різнодумних. Навіть релігійні ревнощі без любові не можуть вважатися чеснотою, а релігійні ревнощі, сполучені з ненавистю, – прямий гріх.