Питання шлюбу і перелюбу (Мк. 10:1-16)
У цьому уривку Євангелія Господь дає слухачам настанову відносно шлюбу і перелюбу.
Приводом для цієї настанови послужило підступне питання з боку фарисеїв: «Чи дозволено чоловікові розводитися з жінкою?» Власне кажучи, не було жодної причини запитувати про це в Господа, бо в п’ятій книзі Закону Мойсеєвого, у Второзаконні, були певні постанови відносно розлучення, і фарисеї, звісно, чудово знали ці правила.
«Якщо хто візьме дружину і стане її чоловіком, – свідчив Старий Закон, – і вона не знайде благовоління в очах його, тому що він знаходить у ній що-небудь огидне, і напише їй розвідний лист, і дасть їй у руки, і відпустить її з дому свого» (Втор. 24:1).
Оскільки закон не визначав тут точно приводів для розлучення, то ця неясність призвела до страшних зловживань на практиці, і єврейські тлумачі закону, книжники і законники, догідливо розсунули рамки цього дозволу розлучення до крайніх меж. Фактично чоловік міг прогнати свою дружину без жодної основи. Пересмажене дружиною м’ясо або розбитий нею горщик вже давав йому право шукати розлучення, процедура якого була надзвичайно нескладна. Треба було лише при свідках вручити їй розлучний лист, і раз вона брала його в руки, то розлучення вважалося фактом, що відбувся, і апелювати до когось вже не було потреби. Поки дух древнього благочестя ще тримався в єврейському народі, а сімейні засади стояли міцно, зловживання цим законом були порівняно рідкісні. Але до новозавітних часів моральна розбещеність народу була така велика, що розлучення траплялися постійно за найдрібнішими приводами, і це загрожувало суспільству і сім’ї найсерйознішими наслідками. Підступність питання фарисеїв і полягало в тому, що вони знали чистоту поглядів і моральних правил Господа, знали, що Він не міг схвалити цієї розбещеності і свого роду узаконеної розпусти, а тим часом якщо б Він відкрито виразив осуд закону, що викликав своєю невизначеністю ці сумні явища життя, то цим неминуче похитнув би Свій авторитет в очах слухачів, і ті ж фарисеї звинуватили б Його в неповазі до закону Мойсеєвого.
Господню відповідь ми знаємо.
«Через жорстокосердя ваше, – відповів Господь, – написав вам заповідь цю. На початку ж творіння чоловіком і жінкою створив їх Бог. Ось чому залишить чоловік батька свого і матір і пристане до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю. Так що вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Мк. 10:5-9).
Таким чином, за словами Господніми, шлюб, укладений одного разу, нерозривний, бо Бог його поєднує. Цю думку про нерозривність шлюбу Він знову підтверджує, залишившись з учнями наодинці, і називає при цьому розлучення, що робиться з метою вступу в новий шлюб, просто перелюбом.
«Хто розведеться з жінкою своєю, – каже Він, – та ожениться на іншій, той перелюб чинить з нею. І якщо жінка розведеться з чоловіком своїм і вийде за іншого, перелюб чинить» (Мк. 10:11-12). Такий високий погляд Господа на шлюб і так строго ставиться Він до розлучень.
Як мало ми зважаємо тепер на ці слова нашого Спасителя, і яку жалюгідну картину являє сучасне життя так званих християн у цьому плані!
Розлучення стали повсякденним явищем. Розлучаються зі всякого приводу і навіть без жодного приводу. «Не зійшлися характерами» – ось звичайний мотив сучасного розлучення, хоча насправді ця фраза, як інжирний листок, часто прикриває абсолютно недвозначне бажання внести лише різноманітність у любовні насолоди. Розгнуздана похіть вимагає новизни відчуттів, і в жертву цьому ідолу перелюбу приноситься і сімейне щастя, і майбутнє дітей, і доля покинутої дружини.
Легковажне ставлення до шлюбу і розлучення іноді просто неймовірні. Часто трапляється, що подружжя, які розлучилися через хвилинне непорозуміння, скоро примиряються, знову сходяться і живуть, не знаючи самі, що вони собою тепер являють: не то чоловік і дружина, не то зовсім чужі один одному люди! Багато хто ухитряється впродовж одного року кілька разів розлучитися і змінити декілька партнерів! Хіба це не розпуста? Не перелюб?
Перелюб був строго заборонений ще в Старому Завіті.
«Не перелюбствуй», – свідчить сьома заповідь Закону Мойсеєвого (Вих. 20:14; Втор. 5:18), і порушення її каралося стратою через побиття камінням (Втор. 22:22-24). Такому самому суворому покаранню піддавалися викриті в блуді різних видів (Втор. 22:21,24-25; Вих. 22:19; Лев. 20:10-18).
Так само строго ставилася і Православна Церква до гріхів проти сьомої заповіді, караючи за ці гріхи відлученням від Святого Причастя і від спілкування з вірними. За правилом Василія Великого перелюбники, тобто ті, що скоїли гріх у заміжжі, відлучаються від спілкування на 15 років (див. Василів Великий, пр. 58). Єпитимія ця скорочується до семи років, якщо винні із сльозами покаються у своєму злочині (VІ Всел. Собор, пр. 87; Василій Великий, пр. 77).
Дещо поблажливіше карається гріх блуду, тобто порушення цнотливості, не пов’язане з порушенням подружньої вірності. Але все таки і тут єпитимія відлучення триває дев’ять років. Якби нині застосовувати ці правила усію суворістю, то, ймовірно, мало б виявилося людей, не відлучених від церковного спілкування.
Самі думки блудні, нечисті жадання, мрії і картини розпусної уяви заборонені законом Христовим. «Що користі зберігати зовнішню чистоту, – пише святий Макарій, – якщо серце повне нечистих пожадань».
Святі подвижники благочестя усіма силами і надзвичайною суворістю зберігали тілесну чистоту, не зупиняючись перед найбільш героїчними заходами. Ми вже знали ту жорстоку боротьбу, яку витримали, захищаючи свою цнотливість, Йосиф, Патріарх Старого Завіту, преп. Мартініан, Мойсей Мурин, Іоанн Багатостраждальний, Бенедикт Нурсійський, який кидався в колючу тернину всякий раз, як його охоплювало пристрасне збудження, і багато інших.
Де тепер ці герої цнотливості? Яку жалюгідну противагу їм являє сучасна молодь, та і усе наше суспільство, розбещене, розгнуздане, розбещене! На гріхи тіла дивляться більш ніж поблажливо. Встановилася дика думка, що для молодої людини стриманість шкідлива, що їй необхідно «переказитися», простіше кажучи, розтратити в розпусті свої духовні і фізичні сили, і жар молодої любові і чистоту юності втопити в бруді розпусти.
Гріхи цього роду не приховують із соромом, як ганебну пляму, але їх виставляють напоказ, ними хваляться, ними красуються. Якщо їх немає, їх вигадують, про них розповідають вигадані історії в колі веселих товаришів по чарці. Завзятість і успіх у залицянні вважаються мало не геройством, і так званим “левам”, що спеціалізуються в розпусті, багато хто щиро заздрить.