Гріх вбивства
Вбивствами платив Ізраїль Богу за Його заступництво і турботи.
Це був великий гріх перед Богом не лише тому, що в ньому позначалася черства невдячність порочного серця, і не лише тому, що вбивство посланців Божих було зухвалим бунтівним повстанням проти Самого Бога, але і тому, що вбивство саме по собі вважалося найбільшим злочином проти Закону Божого.
«Не вбивай», – свідчила шоста заповідь Законодавства Синайського, і за порушення цієї заповіді загрожувала страта. «Хто вдарить людину так, що вона помре, нехай буде відданий на смерть», – така була постанова закону (Вих. 20:13, 21:12), підтверджена пізніше в книзі Левит: «Хто уб’є яку-небудь людину, той відданий буде на смерть» (Лев. 24:17). «Проклятий той, хто таємно убиває ближнього свого! …Проклятий той, хто бере підкуп, щоб убити душу і пролити кров невинну!», – ще грізніше застерігає Второзаконня (Втор. 27:24-25).
Навіть ненавмисне вбивство з необережності могло накликати на випадкового вбивцю смерть від руки месника, яким, зазвичай, був найближчий родич убитого. Він міг врятуватися тільки в одному з так званих міст притулку, куди він мав право сховатися, «щоб месник за кров у гарячковості серця свого не погнався за вбивцею і не наздогнав його… в той час як він не підлягає засудженню на смерть, бо не був ворогом йому». Але навмисного вбивцю ніщо не могло врятувати. «Якщо хто [в тебе] буде ворогом ближньому своєму і буде підстерігати його, і повстане на нього й уб’є його до смерти, і втече в одне з міст тих, то старійшини міста його повинні послати, щоб узяти його звідти і віддати його в руки месника за кров, щоб він помер; нехай не щадить його око твоє; змий з Ізраїля кров невинного, і буде тобі добре» (Втор. 19:6,11-13).
Ще детальніше говорить про це книга Числа:
«Якщо хто вдарить кого залізним знаряддям так, що той помре, то він убивця: убивцю слід віддати на смерть; і якщо хто вдарить кого з руки каменем, від якого можна померти, так що той помре, то він убивця: убивцю слід віддати на смерть; або якщо дерев’яним знаряддям, від якого можна померти, ударить з руки так, що той помре, то він убивця: убивцю слід віддати на смерть; месник за кров сам може умертвити убивцю: лиш тільки зустріне його, сам може умертвити його; якщо хто штовхне кого з ненависти, або з наміром кине на нього що-небудь так, що той помре, або по ворожнечі вдарить його рукою так, що той помре, того, хто ударив, слід віддати на смерть: він убивця; месник за кров може умертвити убивцю, лиш тільки зустріне його» (Чис. 35:16-21).
Коли перше вбивство осквернило землю і пролилася перша безневинна кров, коли Каїн убив Авеля, Господь грізним прокляттям покарав вбивцю.
«І сказав [Господь]: що ти зробив? Голос крови брата твого волає до Мене від землі; і нині проклятий ти від землі, що розкрила вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї; коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і мандрівцем на землі» (Бут. 4:10-12).
Це строге ставлення до вбивства цілком зрозуміло. Навряд чи може бути важчий злочин, ніж задумане, із злості, пролиття крові і позбавлення життя ближнього.
З погляду старозавітного закону, пролита у вбивстві кров оскверняла землю.
«Не оскверняйте землі, – заповідав Господь Ізраїлю, – на якій ви [будете жити]; бо кров оскверняє землю, і земля не інакше очищається від пролитої на ній крови, як кров’ю того, хто пролив її. Не слід оскверняти землю, на якій ви живете, серед якої живу Я; тому що Я Господь перебуваю серед синів Ізраїлевих» (Чис. 35:33-34).
Вбивство людини – це зухвале повстання проти Бога і порушення Його планів. За несповідимою мудрістю Своєю, Господь визначив для кожної людини земне життя, щоб у рамках і умовах цього життя людина могла досягти вищої і єдиної мети свого існування – єднання з Богом. Чому для досягнення цієї мети Господу угодне було покласти шлях земного життя з його прикрощами і стражданнями – ми цього точно не знаємо, бо це приховано в передвічному плані влаштування світу, але ми знаємо, що за межами нашого життя вже не може бути морального розвитку або виправлення життя, і процес освячення людини або духовного наближення її до Бога уривається смертю.
За порогом смерті людині залишається тільки отримати відплату за те добро або зло, які вона встигла зробити, перебуваючи в тілі. Вбивство або насильницьке забирання життя порушує цей план Божий, передчасно і довільно вириваючи людину з тих умов, в які Господь її ставить для її ж спасіння. Таким чином, вбивство є гріх не лише проти людини, але ще більше проти Бога, як зухвале і грубе втручання в діяльність Божественного Промислу, що веде людину до вічного блаженства.
Вбивство людини є зухвалість проти Творця ще і тому, що кожна людина носить у собі образ Божий. Мотив цей показує Священне Писання, коли каже: «Хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини: бо людина створена за образом Божим» (Бут. 9:6).
Вбивство є великий гріх проти суспільства, проти Церкви, проти Царства Божого. Ми знаємо, що основою усіх цих форм людського життя служить любов. Любов, як цемент, об’єднує людство, ведучи його до вищої точки тієї світової блаженної єдності, коли «буде Бог в усіх». Всякий прояв злості, що протидіє любові, розкладає людство, вносить розбрат і перешкоджає, таким чином, досягненню ідеалу загальнолюдського щастя. Вбивство як прояв злості є через те гріх проти усього людства, як перешкода на його шляху до блаженства і єднання з Богом. До цього слід ще додати, що з усіх проявів злості вбивство найсильніше, найбільш злісне і тому найшкідливіше.
Нарешті, вбивство є гріх небезпечний і великий ще і тому, що це – гріх непоправний. Крадіжку можна виправити, повернувши вкрадене, образу можна змусити забути, заслуживши прощення, грубе слово можна загладити ніжністю і ласкою – вбивство нічим виправити неможливо.
Можна розкаятися, вимолити Боже прощення, але повернути життя убитому – не в нашій владі. Ось чому гріх вбивства завжди залишиться плямою і страшним тягарем на совісті.