Всякий прояв злого почуття, особливо у вбивстві, є порушення шостої заповіді і тому є злочинним. Про це навряд чи можлива суперечка. Але є одна форма вбивства, стосовно якої немає спільної думки навіть серед віруючих християн. Це – вбивство на війні. У той час, як одні вважають вбивство цього роду однаково негожим нарівні з усіма іншими його видами, другі, навпаки, військове вбивство вважають мало не чеснотою, бо в ньому виражається патріотизм і геройство. Як вирішити це протиріччя?

Подивимося, які підстави для того є у Священному Писанні.

У Старому Завіті вбивство було суворо заборонене особливою заповіддю Божою. І в той же час протягом старозавітної історії ми постійно зустрічаємо вбивства, не лише не покарані Богом, але звершені в ім’я виконання Його волі і тому вони не суперечили моральному закону.

Вождь і законодавець єврейського народу, Мойсей, починає свою діяльність вбивством: «Коли Мойсей виріс, трапилося, що він вийшов до братів своїх [синів Ізраїлевих] і побачив тяжку роботу їхню; і побачив, що єгиптянин б’є одного єврея з братів його, [синів Ізраїлевих]. Подивившись туди й сюди і побачивши, що нема нікого, він убив єгиптянина і сховав його у піску» (Вих. 2:11-12).

Під час сорокарічних мандрів євреїв пустелею, коли Ізраїль жив у Ситтимі, почав народ блудити з поганками. І запалав гнів Господній на Ізраїль і почалося велике ураження народу… «І ось, хтось із синів Ізраїлевих прийшов і привів до братів своїх мадіанитянку, на очах Мойсея й на очах усієї громади синів Ізраїлевих, коли вони плакали при вході у скинію зібрання. Финеєс, син Єлеазара, сина Аарона священика, побачивши це, встав із середовища громади і взяв у руку свою спис, і ввійшов слідом за ізраїльтянином у спальню і проколов їх обох, ізраїльтянина і жінку в утробу її: і припинилось ураження синів Ізраїлевих… І сказав Господь Мойсеєві, говорячи: Финеєс, син Єлеазара, сина Аарона священика, відвернув гнів Мій від синів Ізраїлевих, возревнувавши за Мене серед них, і Я не знищив синів Ізраїлевих у ревності Моїй; тому скажи: ось, Я даю йому Мій завіт миру, і буде він йому і нащадкам його після нього завітом священства вічного, за те, що він показав ревність за Бога свого і заступив синів Ізраїлевих» (Чис. 25:6-8;10-13).

Історія завоювання землі Ханаанської і увесь період Суддів повні також вбивствами, іноді зрадницькими і підступними.

Коли «сини Ізраїлеві знову стали робити зле перед очима Господа, і укріпив Господь Еглона, царя Моавитського… Він зібрав до себе [усіх] аммонитян і амаликитян, і пішов і уразив Ізраїля… І служили сини Ізраїлеві Еглону, царю Моавитському, вісімнадцять років. Тоді воззвали сини Ізраїлеві до Господа, і Господь поставив їм спасителя Аода, сина Гери… Аод зробив собі меч із двома вістрями, довжиною в лікоть, і підперезав його під плащем своїм до правого стегна, [і прийшов,] і підніс дари Еглону, царю Моавитському; Еглон же був чоловіком дуже повним… Аод увійшов до нього: він сидів у прохолодній світлиці, що була в нього окремо. І сказав Аод: у мене є до тебе, [царю,] слово Боже. [Еглон] встав зі стільця [перед ним]. [Коли він встав,] Аод простяг ліву руку свою і взяв меч із правого стегна свого і встромив його в живіт його, так що ввійшло за вістрям і руків’я, і жир закрив вістря, тому що Аод не вийняв меча з живота його… Прийшовши ж [у землю Ізраїлеву, Аод] засурмив трубою… і зійшли з ним сини Ізраїлеві з гори, і він ішов перед ними. І сказав їм: ідіть за мною, бо віддав Господь [Бог] ворогів ваших моавитян у руки ваші» (Суд. 3:12-17,20-22,27-28).

Коли інший пригноблювач Ізраїльського народу, воєначальник Іавина, царя Ханаанського, Сисара, був розбитий Вараком у бою біля потоку Киссон, він втік піший у намет Іаїлі, дружини Хевера кенеянина.

«І вийшла Іаїль назустріч Сисарі і сказала йому: зайди, господарю мій, зайди до мене, не бійся. Він зайшов до неї в намет, і вона покрила його килимом [своїм]… [Сисара] сказав їй: стань біля дверей намету, і якщо хто прийде і запитає в тебе і скаже: “чи немає тут кого?”, ти скажи: “ні”. Іаїль, дружина Хеверова, взяла кіл від намету, і взяла молот у руку свою, і підійшла до нього тихенько, і встромила кіл у скроню його так, що приколола до землі; а він спав від утоми – і помер» (Суд. 4:18,20-21).

При завоюванні Ханаана населення скорених міст майже суцільно вирізалося без огляду на стать і вік. При описі узяття ханаанських міст ми неминуче зустрічаємо в книзі Ісуса Навина одну і ту ж примітку: і узяли місто, і уразили його мечем, і царя його, і все, що дихає, що знаходилося в ньому: нікого не залишив, хто вцілів би (Нав.10).

Це робилося для виконання волі Божої, яку Господь іноді виражав відкрито через пророків. Так у Першій книзі Самуїловій ми читаємо: «І сказав Самуїл Саулу: … Так говорить Господь Саваоф: … іди і вразь Амалика [й Ієрима] і знищ усе, що в нього; і не давай пощади йому, і віддай на смерть від чоловіка до дружини, від отрока до немовляти, від вола до вівці, від верблюда до осла… Але Саул і народ пощадили Агага і кращих овець і волів і вгодованих ягнят». (1Сам. 15:1-3,9).

За цей непослух перший цар Ізраїльський був суворо покараний: «І сказав Самуїл Саулу: … Навіщо ж ти не послухав голосу Господа і кинувся на здобич, і зробив зло перед очима Господа? … непокора є такий самий гріх, як чаклунство, і противлення те саме, що ідолопоклонство; за те, що ти відкинув слово Господа, і Він відкинув тебе, щоб ти не був царем [над Ізраїлем]. Потім сказав Самуїл: приведіть до мене Агага, царя Амаликитського. …І розрубав Самуїл Агага перед Господом у Галгалі… І… засмучувався Самуїл про Саула, бо Господь розкаявся, що поставив Саула царем над Ізраїлем» (1Цар. 15:16,19,23,32,33,35).

Такого роду прикладів, коли вбивство здійснювалося із зволення Божого і навіть за велінням Господнім, у Старому Завіті надзвичайно багато.

Але, придивляючись до усіх цих випадків, ми помічаємо тут завжди одну незмінну рису: усі вбивства такого роду, що не викликають гніву Божого, не мають мотивів особистого характеру. Вони здійснюються не із злості, не в запалі гніву і ворожнечі, не для користі і не для особистої вигоди, але або для користі народу або за велінням Божим, як покарання за гріх. Таким чином, зрозуміло, що в Старому Завіті вбивство на війні допускалося і не вважалося злочином, бо вояки билися, звісно, не для себе, але для користі народу або ж в ім’я послуху волі Божій.

У Священному Писанні Нового Завіту, на жаль, немає таких прямих вказівок на те, як християнин має ставитися до війни. Господь згадує іноді про війну у Своїх притчах (див. Лк. 14:31), але говорить про неї абсолютно об’єктивно, не висловлюючи Свого погляду на її моральний бік. Гадається, в усякому разі, що, якби цей погляд суперечив старозавітному погляду, то так чи інакше це мало відбитися в розмовах Спасителя, бо неясність у цьому пункті ставила б послідовників нового вчення іноді в абсолютну безвихідь. Як би то не було, прямої заборони брати участь у війні в словах і притчах Господніх ми не знаходимо.

Коли до Іоанна Хрестителя приходили воїни з питанням, що повинні вони робити для свого спасіння, він не зажадав від них, щоб вони залишили своє заняття, але сказав їм тільки: «Нікого не кривдіть, не обмовляйте і задовольняйтеся платнею вашою» (Лк. 3:14).

У древній християнській церкві питання про військову службу, вочевидь, не викликало жодних сумнівів, і християни знаходили для себе цілком можливим нести цю службу навіть у військах язичницьких імператорів; до часів Костянтина Великого в римській армії існували вже цілі когорти, що складалися виключно з християн. Не вважала цю професію морально ганебною і Православна церква, зараховувавши до лику святих багатьох воїнів, як, наприклад, Георгія Переможця, Саву Стратилата, Теодора Стратилата, святого Севастіана, Іоанна Воїна та багатьох інших.

У святителя Афанасія Великого ми знаходимо навіть схвалення військової служби. Чим пояснюється така різниця в ставленні християнства до простого вбивства і до вбивства на війні? Зрозуміти це неважко, якщо прийняти, що у вбивстві на війні немає того, що складає суть гріха, – немає злої волі. З релігійного погляду смерть сама по собі не є зло. Це тільки поріг між двома світами, це – простий перехід з однієї форми буття в другу. Злом смерть і вбивство стають лише тоді, коли вони є результатом ненависті, злого почуття, злої волі. Але ж солдат, який вирушає на війну, абсолютно не має ні злого почуття, ні злої волі. Захищаючи батьківщину, він тільки виконує свій обов’язок, інстинкт якого вкладений Творцем навіть у птаха, що захищає своє гніздо; переймаючи на себе покірно усі тягарі і знегоди військового життя, він покірливо несе хрест одного з найбільших нещасть, яке Господь іноді допускає для напоумлення людей.

Не слід забувати, що війна є нещастя, і притому нещастя народне, стихійне, не залежне від волі окремих осіб. Тому і саме питання про право людини вести війну ставиться неправильно. Моральне питання тут не про право, а про те, чи бажаємо ми розділити нещастя, що обрушилося на наш народ, разом з усіма або вважаємо за краще відхилитися від цього, надавши нести його іншим. Люди з чуйною совістю усвідомлювали цей обов’язок – «носіть тягарі один одного» (Гал. 6:2) – у час громадських лих.

Але якщо війна – народне лихо, то, вочевидь, на кожному з нас лежить обов’язок запобігати їй, наскільки це від нас залежить. Яким чином?

Війна – це грозова хмара, що утворюється з випарів зла.

Дрібні, злі, протиморальні діяння окремих осіб, поступово накопичуючись, готують грозу війни так само неминуче, як водяні випари утворюють хмари. Це зовсім не містика, а просто реалістичне пояснення. Зазвичай причинами сучасних війн служить або гонитва за ринками, за наживою, або національне владолюбство. Тому кожна людина, яка живе матеріалістичними інтересами особистої вигоди, честолюбства, славолюбства, владолюбства і т. ін., вже тим самим готує ту громадську атмосферу особистості і егоїзму, яка, стикаючись з егоїзмом інших народів, породжує війну. Таким чином, на кожній людині, що коїть зло або порушує заповіді Божі, лежить відповідальність за війну, і відхилитися від цієї відповідальності не має права ніхто, бо він був у своїй мірі винуватцем війни через свої протиморальні діяння і гріховне життя.

Звідси висновок: життя в Христі, життя праведне, у дотриманні заповідей Божих є кращий засіб попереджати війну, і в цьому полягає обов’язок кожного громадянина, який дійсно піклується про добробут своєї країни і свого народу.

Крім того, ми знаємо, що Спаситель, за Його власними словами, приходив не за тим, щоб порушити закон, але щоб його виконати.

<< Проти лайки

Бесіди на Євангеліє від Марка