Трохи термінології
Для початку уточнимо саме поняття “Вселенський собор”.
Вселенський Собор – це зібрання предстоятелів (очільників) помісних Церков або їхніх офіційних представників, а також усього єпископату, який представляє свої єпархії.
Вселенські Собори скликаються для усунення єресей, затвердження догматичних істин, встановлення обов’язкових правил для всієї Церкві, а також для вирішення питань, що мають загальноцерковну важливість. Догматичні і канонічні рішення Вселенських Соборів визнаються обов’язковими для всієї Християнської (Вселенської) Церкви.
Для отримання Собором статусу “Вселенський” потрібна рецепція, тобто перевірка часом, і прийняття його постанов усіма помісними Церквами, навіть якщо від них на Соборі представників не було.
Трохи історії
На самому початку історії Церкви термін “Собор” вживався стосовно всяких церковних зборів. Найпершим відомим Собором став Єрусалимський Собор у 51 році, на якому були присутні апостоли Христові[1].
З часом термін “Собор” стали використовувати по відношенню лише до зібрань єпископів (хоча присутніми могли бути не лише єпископи) для управління Церквою. До 300 року зібрання єпископів провінції стали звичним способом церковного управління.
Після того, як імператор Костянтин І проголосив терпимість відносно християн (313 рік) і переслідування з боку Римської влади припинилися, перед Церквою повстали нові перешкоди, яких вона істотно не зазнавала під час гонінь – це були різноманітні єресі, що загрожували церковній єдності. До того ж Церква не мала ні єдиної організації, ні єдиних канонічних (статутних) правил. Необхідні були загальноцерковні збори для вирішення гострих доктринальних питань (стосовно єресей) та церковного управління. Ініціативу із скликання Першого загальноцерковного, Вселенського Собору взяв на себе імператор Костянтин І Великий.
Зазвичай загальновизнані Вселенські Собори скликалися за ініціативою Візантійських імператорів, які нерідко головували на них і надавали їх рішенням статус державних законів.
Стосовно кількості Соборів
Історично склалося, що різні християнські церкви по-різному відносяться до Вселенських соборів і мають свою думку про їхню кількість.
Так Православні церкви візантійської традиції визнають сім Вселенських соборів, що проводилися до Великого церковного розколу (у дужках вказана дата проведення).
- Нікейський (325 р.).
- Константинопольський (Царгородський) (381 р.).
- Ефеський (431 р.).
- Халкідонський (451 р.).
- Другий Константинопольський (553 р.).
- Третій Константинопольський (680-681 рр.).
- Другий Нікейський (787 р.).
Інше ставлення до кількості Вселенських Соборів у Католицької церкви. Після Великого церковного розколу в 1054 році, західна Римська церква, стала вважати, що всі інші помісні церкви “відпали від єдності з кафедрою Петра”, і тільки єпископська кафедра Риму залишила ознаки неділимої Вселенської церкви. Враховуючи це, вона стала іменувати свої собори вселенськими, привласнюючи їм відповідні порядкові номера. Таким чином, до теперішнього часу, з точки зору Католицької церкви, відбувся 21 Вселенський собор.
Траплялося, що під жорстким тиском імператора чи впливового єпископа учасники Соборів приймали рішення, що суперечили євангельській істині і церковній традиції. Такі собори отримали назву “розбійницьких” і з часом були відкинуті абсолютно всіма помісними Церквами.
Останній з більш відомих “розбійницьких” соборів, так званий Другий Іконоборчий собор, був скликаний у 815 році з метою скасування рішень Другого Нікейського собору. Його рішення, як і рішення попередніх “розбійницьких” соборів були відкинуті всіма історичними християнськими Церквами.
[1] Більш докладно про цей Собор Ви можете дізнатися з Додатку 1