Історичні книги Старого Завіту охоплюють життя єврейського народу з часу його вступу в обітовану землю при Ісусі Навині (1451 рік до Р. Х.) до періоду Маккавеїв (150 рік до Р. Х.). Зокрема, Книги Ісуса Навина і Суддів охоплюють ранній період життя єврейського народу, коли єврейські племена, що населяли обітовану землю, ще не були об’єднані в одну державу, але жили більш менш відособлено одне від одного. Книги Царств і Книги Паралипоменон охоплюють монархічний період у житті єврейського народу, що тривав близько п’ятисот років. Закінчується цей період падінням Іудейського царства і вавилонським полоненням у 586 році до Р. Х. Книги Ездри, Неємії, Юдифі, Есфирі оповідають про події після вавилонського полону і про відновлення Єрусалиму. Нарешті, Маккавейські Книги охоплюють останній період старозавітної історії єврейського народу за часів його боротьби за незалежність, за декілька століть до Р. Х.
Упродовж своєї багатовікової історії єврейський народ пройшов через багато періодів політичного і духовного розвитку. Бог обрав єврейський народ, щоб через нього принести спасіння всім народам землі. За планом Божим, із середовища єврейського народу мали вийти Спаситель світу – Христос, а також перші громадяни Царства Божого і розповсюджувачі християнської віри. Старозавітні пророки, які посилалися Богом, готували духовне підґрунтя єврейського народу для створення Царства Божого серед людей. Шлях духовного розвитку єврейського народу не був гладким, він мав періоди духовного підйому і розквіту, що чергувалися з періодами релігійного охолодження і навіть відступу.
Звичайно, далеко не все, записане у священних книгах, має для нас однакове значення. Читаючи старозавітну історію, не можна забувати, що в ній описаний дохристиянський час. Високі християнські принципи любові до ворогів, всепрощення і стриманість були невідомі і фактично недоступні людям у той далекий доблагодатний час. Євреї жили в оточенні агресивних язичницьких народів – хананеїв, моавитян, едомлян, аммонитян, філістимлян, потім – сирійців, ассирійців, вавилонян та інших, які своїми забобонними віруваннями і грубими язичницькими звичаями духовно тягнули євреїв вниз. Вчитися доброму було ні в кого. Діставши щонайменшу можливість, ці язичники нещадно поневолювали і пригноблювали євреїв. Боротьба за збереження чистоти віри і за фізичне існування проходить через усю історію єврейського народу. Щоб правильно зрозуміти цю історію, її слід читати в контексті устоїв і звичаїв того часу. В історичних книгах Біблії цінні правдивість і об’єктивність цієї Священної Книги. Вона не ідеалізує людей або події, але всьому дає строгу і безсторонню оцінку – навіть великим національним героям – і тому допомагає читачеві вчитися як на позитивних, так і на негативних прикладах: що треба робити і чого слід уникати.
Але, незважаючи на несприятливі зовнішні умови, багато синів єврейського народу досягали великої духовної висоти і на всі часи залишили приклади, що гідні наслідування. І хоча євреї іноді грішили не менше сусідніх язичницьких народів, проте вони вміли щиро каятися. За ці властивості, думається, вони удостоїлися Божого обрання. Їм, за євангельським словом, багато було дано, і тому часто з них багато питалося.
Історичні книги Біблії цінні ще тим, що вони наочно показують, що не сліпий випадок, але Бог направляє і вирішує долю кожної людини і кожної нації. Біблія наводить яскраві приклади Промислу Божого, показуючи, як Він прославляє і нагороджує праведників за їхні чесноти, милує грішників, що каються, і одночасно як праведний Суддя карає впертих беззаконників. У конкретних життєвих подіях Біблії читач бачить властивості Великого Бога, милість Якого невичерпна, мудрість незбагненна, сила і правосуддя невідворотні. Подібної духовної перспективи життєвих подій не може передати жодна світська історична книга, тільки Біблія!